Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Погожого теплого ранку Мармедюк і Річард сіли на коней, щоб вирушити в поїздку, думки про яку так довго непокоїли шерифа. Тої ж миті на подвір'ї з'явились Елізабет і Луїза, вдягнені для прогулянки. На голові у міс Грант був гарненький капелюшок із зеленого шовку, з-під якого її скромні очі дивилися з властивою їм лагідністю. Міс Темпл ішла батьковими володіннями впевненою і незалежною ходою; з руки її звисав на стрічці крислатий капелюх, який мав сховати блискучі темні кучері, що облямовували гладеньке біле чоло.

— Он як, ви зібрались погуляти, Бесс? — запитав суддя, зупинившись на хвильку й з батьківською ніжністю милуючись вродою і дівочою грацією дочки. — Не забувай, у липні буває страшенна спека, тож далеко від дому не йдіть, щоб устигли повернутися до полудня. А де твоя парасолька, дочко? Якщо не ховатимеш обличчя від сонця й південного вітру, шкіра твоя невдовзі втратить білину.

— Тоді я більше буду схожа на своїх родичів, — засміялась Елізабет. — Он який квітучий колір обличчя має Річард — хоч яка дівчина позаздрить. А то тепер ми так мало схожі, що важко й здогадатися, що ми близька рідня.

— Але їдьмо, судде Темпл, — перепинив її Річард. — Час і пора нікого не чекають, а якщо ти прислухаєшся до моєї поради, то через рік зможеш замовити для своєї дочки кашемірову парасольку на шпицях з чистого срібла. Мені не треба нічого, Дюку: ти завжди був мені добрим другом; до того ж, усе, що я маю, успадкує Бесс одного сумного дня, коли я чи ти, хочемо ми того чи ні, залишимо цей чудовий світ. Але попереду — цілий день їзди верхи; отже, вирушаймо, чи скажи відверто, що не хочеш їхати.

— Терпіння, терпіння, — відповів суддя, стримуючи коня й знов повертаючись до дочки. — Якщо ти йдеш у гори, люба моя, то не заходь далеко в ліс — це не завжди безпечно.

— Але ж не о цій порі, тату.

— Це так, тепер безпечніше, ніж узимку, але все-таки не забирайтеся дуже далеко. І хоч характер у тебе рішучий, Елізабет, ти надто схожа на свою маму, щоб бути нерозсудливою.

Очі батька неохоче відірвалися від дочки, й суддя з шерифом повільно виїхали за ворота. Незабаром вони зникли за будівлями селища.

Протягом цієї нетривалої розмови Едвардс стояв неподалік, уважно до неї прислухаючись. В руках у нього була вудка — погожий літній день звабив і його вийти на повітря. Коли вершники виїхали з подвір'я, він пішов за дівчатами, що вже виходили на вулицю. Луїза спинилась і швидко сказала:

— Елізабет, містер Едвардс бажає поговорити з нами.