Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Елізабет похитала головою, ніби сумніваючись, і навіть засміялась, але нічого не відповіла. Однак, побачивши смуток в очах подруги, яка, певно, думала про бідність і нелегку долю свого батька, промовила:

— Ні, Луїзо, ви занадто скромна. Вище дочки служителя церкви не може стояти ніхто, — ні я, ні містер Едвардс не можемо зріснятися з вами, якщо він, звичайно, не королівський син під чужим ім'ям.

— Так, міс Темпл, — відповіла Луїза, — вірний слуга царя над царями не нижчий будь-кого на землі, але його цноти належать тільки йому. А я лише дочка бідної самотньої людини та й годі. Чом же тоді я маю відчувати зверхність щодо містера Едвардса лише тому… тому, що він, може, далекий, дуже далекий родич Джона Могіканина?

Елізабет і юнак обмінялися виразними поглядами, коли Луїза, захищаючи Едвардса, так простодушно виказала своє ставлення до його гаданої спорідненості із старим воїном, але ніхто з них не посміхнувся, слухаючи щиру мову дівчини.

— Так, мушу визнати, моє становище тут трохи двозначне, — зауважив Едвардс, — але я, можна сказати, здобув його ціною своєї крові.

— До того ж, крові нащадка тубільних володарів цієї країни! — весело вигукнула Елізабет, яка, певно, не. дуже вірила в індіанське походження Едвардса.

— Невже моє обличчя так виразно промовляє про моє індіанське походження? Шкіра в мене, правда, смаглява, але ж не червона, принаймні, не червоніша, ніж у всіх.

— Ні, в цю мить таки червоніша.

— Ах, міс Темпл, — вигукнула Луїза, — мабуть, ви не розгледіли містера Едвардса як слід! Очі в нього зовсім не такі чорні, як у могіканина чи й у вас, і волосся не дуже темне.

— Тоді, може, і я маю підстави претендувати на індіанське походження. І я була б дуже рада, якби це виявилося правдою, бо кожного разу, коли я бачу старого могіканина, як він бродить самотньо й понуро, наче привид котрогось із давніх володарів краю, мені стає сумно, і я відчуваю, як мало в мене прав володіти цими землями.

— Справді? — вигукнув юнак так схвильовано, що це вразило дівчат.

— Авжеж, — відповіла Елізабет, трохи отямившись від подиву. — Але що я можу вдіяти? Що може зробити мій батько? Якщо ми запропонуємо старому притулок і харчі, він не погодиться через свою звичку до вільного життя. І ми не можемо, навіть якби були такі божевільні, що того захотіли б, перетворити ці поруби й ферми знов на дикі пущі, втіху мисливця, як того бажає Шкіряна Панчоха.

— Ви кажете правду, міс Темпл, — погодився Едвардс. — Справді, що ви можете вдіяти! Але є одна річ, яку ви можете зробити і, сподіваюсь, зробите, коли станете повноправною господинею цих чудових долин: користуйтесь вашими багатствами, але не забувайте бідних і нужденних. А більше ви й справді нічого не зможете зробити.

— І це буде дуже багато! — мовила Луїза, усміхаючись. — Але, безперечно, знайдеться хтось такий, що забере з рук Елізабет управління цими багатствами.