Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Що ж я можу, Річарде? Хіба що чекати… Ось ще один лист, з Коннектікуту, зміст його майже такий самий. Лише одне розраджує — він одержав мого листа ще до відплиття корабля.

— Кепська справа, Дюку, кепська! І всі мої плани прибудови флігеля летять шкереберть… Слухай, Дюку, я наказав засідлати коней, бо збирався показати тобі щось дуже важливе. Ти все сушиш голову копальнями…

— Не час тепер говорити про копальні, — урвав його суддя. — Я мушу виконати свій священний обов'язок. Мені доведеться весь день писати, — і я хочу просити тебе, Річарде, щоб ти допоміг, бо я не можу скористатися з послуг Олівера в такій делікатній і важливій справі.

— Звичайно, Дюку! — вигукнув шериф, тиснучи руку судді. — Я завжди до твоїх послуг! Ми ж діти двох сестер, а кров, зрештою, — найкращий цемент, що скріплює дружбу. Так, так, срібні копальні нікуди не дінуться… Ми відкладемо це до іншого разу. Мабуть, треба покликати Діркі Вана?

Мармедюк згідно кивнув, і шериф, облишивши всякі думки про поїздку, негайно пішов до їдальні й послав челядника по Дірка Ван дер Скола.

У Темплтоні на той час було лише два правники. З одним ми вже познайомили наших читачів у пивниці «Хороброго драгуна», а другий був тим самим добродієм, якого Річард панібратськи називав Діркі Ваном, а поселенці — сквайром Ван дер Сколом чи просто «голландцем» і навіть «чесним законником», і то недарма: людина добродушна й непогано обізнана у своєму ремеслі, Ван дер Скол бував, за певних обставин, досить сумлінним. Не бажаючи вводити в оману читачів стосовно характерів наших дійових осіб, мусимо додати, що, говорячи про чесність сквайра Ван дер Скола, слід пам'ятати: все ж на світі відносне, і людські чесноти теж, — і тому просимо не забувати, коли йдеться про якусь рису котрогось із героїв, що та риса — зовсім не абсолютна.

Решту дня суддя пробув, замкнувшись у своєму кабінеті з кузеном Річардом та юристом Ван дер Сколом і не впускаючи нікого, крім Елізабет. Пригніченість батькова, очевидно, передалася й дочці, — обличчя її спохмурніло, настрій помітно погіршав. Едвардс, якого здивувала ця раптова зміна, одного разу навіть помітив сльозу, що скотилася по щоці дівчини, затуманивши її ясні очі не дуже їм властивою лагідністю.

— Які-небудь лихі вісті, міс Темпл? — запитав він, і сказано це було з таким співчуттям, що Луїза Грант, яка вишивала тут-таки в кімнаті, підвела голову й почервоніла. — Якщо, може, вашому батькові треба послати свого представника кудись, то я пропоную свої послуги. Може, це вас трохи розрадить.