Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
А можна й зараз, не ждучи Ількового сигналу про допомогу, покласти йому чернетку. Я так і зроблю…
Ось я вже склав аркушик учетверо, і він заховався в моїй долоні. Роблю рух, щоб устати…
Нараз Ілько повернувся до мене, косить очима на вчителів, пише пальцем на парті цифру. Спершу я не зрозумів, що він пише. Очима попросив повторити. Він знову виводить пальцем, повільно і чітко.
І тут я мало не скрикнув на радощах. Та це ж відповідь! Та сама цифра, що і в мене. Вірна цифра!
Забувши про обережність, я радісно киваю йому головою.
Моя чернетка більше не потрібна. Я охоче рву її на дрібненькі шматочки і залишаю в парті.
Ілько самотужки розв'язав екзаменаційну задачу!
Самотужки!..
Отже, недарма ми щодня сиділи над задачником.
У мене в грудях ніби грає музика. Під цю музику я йду до столу й кажу:
— Дозвольте здати роботу.
— Ну як, Левко?.. — тихо й тривожно питає Ксенія Петрівна. Дорога Ксеніє Петрівно, сувора і вимоглива вчителько! Я бачу велику турботу у ваших очах. Вам же так хочеться, щоб і в мене, і в Ілька, і в усіх були добрі оцінки!.. Мені так і проситься на язик сказати, що не тільки у мене, а і в Ілька все гаразд.
Але я стримуюсь і відповідаю тільки за себе:
— Розв'язав задачу.
Вона глянула на відповідь, ледь помітно всміхнулася. Але як же гарно вона всміхнулась! Я ще ніколи не бачив у неї такої доброї усмішки.
— Ну, йди відпочивай… Та зачекай Ілька в коридорі… У нього теж усе гаразд, я вже знаю… Від мене не заховаєтесь…
Не знаю, чому я сказав:
— Спасибі вам, Ксеніє Петрівно…
38. ЩАСЛИВОГО ПЛАВАННЯ
На обкладинці мого щоденника виведено заголовок: «Я — шестикласник». Але тепер цей зошит уже непридатний для дальших записів, бо я став семикласником!
Так, так, і я, й Ілько, і Маринка, і Павка, і Сашко В'юн, і Семен Гаркуша — всі ми перейшли у сьомий клас. І хоч навчання, як завжди, почнеться восени, першого вересня, в табелі кожного чітко написано: «Переведений до сьомого класу». І стоїть підпис директора школи Євграфа Євграфовича, завірений круглою шкільною печаткою.
З такої радісної нагоди ми знову провели у школі вечір художньої самодіяльності, на якому особливо успішно виступила Маринка з своїм баяном. Татко знову зібрав гостей, і вони гуртом добре випили за мої успіхи. А мама дала грошей на новий футбольний м'яч.
Тим часом настав день, коли було вирішено спускати бот на воду.
Дядя Влас ще зранку побіг, щоб привести машину з причепом. А ми зібралися у майстерні, готували дерев'яні котки, різні підпірки. А ще — борюкалися.
Прийшов Євграф Євграфович, і ми вгамувалися трохи: незручно ж нам, семикласникам, поводитися так, ніби ми якісь там шестикласні малюки!
А коли з'явився й Захар Павлович, то ми знову почали пустувати. Та він наказав витягти бота з майстерні у двір. Ми, як мурашня, обліпили своє суденце з усіх боків і почали тягти його, підкладаючи дерев'яні котки.
— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!.. — лунали дружні голоси.
Євграф Євграфович спершу тільки дивився на нашу роботу, а потім не втримався та й сам підійшов до бота.
— Ану, дайте й мені місце. Попрацюю разом з вами, може, помолодшаю.
Він протиснувся між мною і Маринкою і почав вигукувати разом з нами, налягаючи на борт бота:
— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!..
Прийшла машина з причепом. Тепер треба було стягти на неї бота.
— Обережно, хлопці, — попередив дядя Влас, — щоб ніде й не шкрябнули.
— Ану, берись! По-моряцькому, р-р-аз, взяли!..
Бот майже на руках висадили на автомашину. Упріли всі добре. Суденце хоч і невелике, але важке. Та ще й сонце припікає з неба.
До порту недалеко. Біля причалу вже стояв напоготові плавучий кран. Під бот підвели троса, і потужний кран легко підняв його в повітря.
Всі ми — і Ілько, і Маринка, і Сашко В'юн, і я — кинулися наввипередки до берега. Тільки Павка солідно йшов з директором школи та Захаром Павловичем, як начальство. Ми вже знали, що в море він з нами не ходитиме не тільки тому, що короткозорий, а тому, що поїде на/все літо до свого дядька в Ленінград. Але не жалкували. Хай їде. Далебі, поміж собою вже таємно домовились на наступний рік обрати головою загону Маринку Онищук.
Настала найурочистіша хвилина.
Кран поволі опускає бота на воду. Живі і теплі хвилі гойдаються під ним, ніби море підставляє свої ласкаві долоні.