Вибрані твори в двох томах. Том II

— Так точно, на берег, — відповів Смола.

— То я вас попрошу, зайдіть до мене додому, захопіть мій шкіряний плащ. Знаєте, де живу?

— Не доводилось бувати.

— То ось вам адреса.

— Єсть, принести плащ, — відповів Смола і пішов з корабля. А була саме весна. Скрізь хороша ця молода пора року, а в південному приморському місті вона така розкішна, що й передати не можна. Дерева звідусіль простягають зелені руки-віти, під ногами пругко угинається килим трави, а поряд ласкаво і лагідно хлюпає море.

Адреса, записана на папірці, вела з головної вулиці в тихі зелені провулки, де в нагрітому сонцем повітрі пливли пахощі квітів. Опинившись коло маленького будиночка свого командира, Смола постукав у двері. Відчинила дівчина, білявенька і така гарна, що боцман від несподіванки аж очима закліпав.

— Тут живе капітан третього рангу Журба? — запинаючись, спитав Смола.

— Тут…

— Він просив, щоб передали йому шкіряний плащ.

— А, ви від тата! — радісно вигукнула дівчина. — Заходьте, будьте ласкаві, до хати.

— Пробачте, — вже м'якше сказав боцман Смола, — у мене мало часу. Я завернув сюди тільки для того, щоб виконати прохання.

— Ні, ні, ні! — засміялась молода господиня. — Це буде нечемно: на порозі стояти, а в хату не зайти.

Вона вже тягла боцмана за рукав. Він незграбно йшов за нею і за якусь хвилину, з лицем червоним, як перець, сидів у широкому кріслі, куди його майже силоміць втиснула дівчина.

Хвилин через п'ять боцман Смола зробив ще одну спробу піти, закликавши на допомогу свій останній доказ, проти якого, йому здавалося, жодна людина не встоїть: він сказав, що корабель не може довго лишатися без боцмана. Та цим тільки нашкодив собі. Дівчина аж підстрибнула від задоволення.

— То це ви і є боцман Смола, про якого тато так багато оповідав цікавого?

Скажемо коротко: боцман Смола затримався в господі свого командира аж півгодини! За цей час він узнав, що матері в Олесі немає, що живуть вони вдвох з батьком, вона вчиться в медичному технікумі і в неї дуже мало вільного часу, але буває, що її охоплює смуток, хочеться, щоб хтось приходив, щоб було з ким поговорити.

— Ви будете приходити? Правда ж? — звернулась вона до Смоли. — Ну, дайте слово, що будете…

— Даю, — сказав Смола з таким виглядом, ніби цим коротким словом підписав собі довічну каторгу.

Розпрощавшися з Олесею і вийшовши на вулицю, боцман Смола труснув головою, щоб переконатись, що він не спить і все те, що відбулося, — правда. Після цього він несподівано для самого себе засміявся і відчув, як серце його наливається дивним, досі незнаним теплом.