Вибрані твори в двох томах. Том II

Зала слухала зачаровано.

«Як же мені виступати після Захара Павловича?» — мучився я.

Тільки-но відгриміли оплески, адресовані Захару Павловичу, Павка назвав мене.

Аж тепер я відчув справжній страх. Коли йшов на сцену, ноги мої були важкі, почував себе незграбним і смішним, очі не розрізняли облич, а бачили тільки ряди людей. Спершу я навіть не міг заговорити, бо язик мій прилип до піднебіння, а в горлі стало сухо.

— Ну, починай же!.. — почув я за спиною нетерплячий шепіт? Павки, але навіть не оглянувся на нього. Намагався затамувати у собі страх, зосередитися.

Нарешті, може, трохи голосніше, ніж треба було, сказав:

— Я вам прочитаю вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь».

А потім забув, що стою на сцені, що за кожним моїм словом і за кожним рухом стежить багато людей. Я знову, як і тоді в класі, захопився віршем, і мені вже не було страшно, а хотілося тільки читати, хотілося, щоб всім присутнім у залі так само сподобався вірш, як і мені.

… Ілько вийшов на сцену в своїй розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої визирав смугастий тільник. Вийшов сміливо, ніби до себе в хату зайшов. І навіть посміхався. Почав читати «Дипломата».

Сміх спершу був стриманий, ніби слухачі ще не вірили, що цей хлопчина з рудим, аж червоним, задерикуватим чубом може розсмішити їх, а потім — дружніший і голосніший.

На цьому вечір мав і закінчитись. Поруч Ілька вже стояв Павка, щоб оголосити про закінчення вечора та подякувати за увагу.

Але Ілько раптом голосно сказав:

— А тепер я вам ще прочитаю вірш, який зветься «Сер Макітра».