Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Найпомітнішим наслідком діяльності Скрипника в 1917–1918 рр. в Україні стали результати роботи Таганрозької партійної наради, що проводилася одночасно з III Всеукраїнським з’їздом рад[661]. На той час радянська Україна охоплювала лише невеличкий клаптик України, і вважалося, що навіть його буде втрачено дуже скоро. З’їзду рад нічого не залишалося, як ліквідувати те, що залишилося від радянського уряду, а партійна конференція поставила перед собою завдання закласти основу для майбутньої революційної боротьби в Україні[662]. Скрипник особисто робив проекти ухвалених положень, сперечаючись із киянами та катеринославцями щодо питання про заснування Комуністичної партії для України. Учасники конференції закликали до створення територіальної Комуністичної партії (більшовиків) України зі власним Центральним комітетом і представництвом у Комінтерні та визначили головні її завдання[663]. Тож Скрипника можна вважати засновником КП(б)У.
З огляду на все це можна повірити, що він уже сформував погляди, які обстоюватиме пізніше. Скрипник справді спробував підтримати територіальну цілісність України, намагаючись запобігти створенню Донецько-Криворізької Республіки наприкінці 1918 року[664], і випадково випередив ідеї Леніна про те, яку позицію слід підтримати в питанні про українську владу[665]. Та було б помилкою приписати Скрипнику на цьому етапі ті погляди, які він відстоював пізніше. Адже в липні 1918-го на І з’їзді КП(б)У Скрипник стверджував, що КП(б)У завжди стояла на позиції проти відокремлення від Росії, а незалежність була прикриттям для «контрреволюційної боротьби проти Радянської влади»[666].
Зміна позиції не була ні капітуляцією, ні відмовою від будь-яких принципів, що їх Скрипник дотримувався раніше. Це можна повністю пояснити зміною обставин. До травня 1918 року більшовики в Україні брали участь у громадянській війні проти Української Центральної Ради та її німецьких союзників. Рада в Четвертому Універсалі 22 січня проголосила незалежність України, а більшовики, які раніше проголосили повалення Ради, не могли визнати за нею повноваження робити такі заяви. Відповідно декларація незалежності радянської України ставала політичною потребою. Разом із прийняттям Брест-Литовського договору радянською Росією стало життєво необхідним уникнути втягнення в конфлікт із німцями, що зумовило потребу встановити формальну незалежність Комуністичної партії України. Після того як німці зупинили наступ, це сприймалося вже не так гостро. Більшовики на той момент сподівалися нового революційного підйому, що охопить Європу, революціонери знову були захоплені перспективами розширення території на хвилі революції. Приготування до збройних повстань почалися на фоні повідомлень про селянські повстання в Україні. Здавалося, що політичні вимоги квітня втратили актуальність і розмови про українську незалежність, яку більшовики ніколи не сприймали серйозно, можна взагалі забути[667].
Скрипник жодним чином не був пов’язаний із такими націонал-комуністичними опозиціонерами, як Шахрай та Лапчинський. Після І з’їзду КП(б)У він, здається, обірвав будь-які зв’язки з Україною[668]; його направили в керівні органи ВЧК. Скрипник повернувся до України на початку 1919-го на посаду наркома державного контролю, що мала радше економічне, ніж політичне значення[669]. Він також представляв КП(б)У на І конгресі Комінтерну[670]. Після падіння режиму П’ятакова-Раковського він отримав нове призначення — на боротьбу з повстанською дивізією отамана Зеленого[671]. Це доручення не було такою кардинальною зміною статусу, як може здатися, оскільки Скрипник брав участь у воєнних операціях навіть будучи членом уряду Раковського[672].
Скрипник повернувся до України у квітні 1920 року, цього разу для того, щоб залишитися. Відтоді можна спостерігати суттєві зміни в його поглядах. Після короткої служби українським комісаром Робітничо-селянської інспекції та внутрішніх[673] справ, у 1922-му його було призначено комісаром юстиції та Генеральним прокурором. Це не конче були посади першого рівня важливості[674].
661
18 квітня 1918 року у Таганрозі відбулася сесія ЦВК совітів України, а не Всеукраїнський з’їзд рад. Помилкове твердження Автора, ймовірно, зумовлено текстом Равича-Черкаського, котрий у своїй праці, яку широко використав Автор, пише про те, що ЦВК України влаштував у Таганрозі «свій III з’їзд». — Прим. наук. ред.
662
«На Таганрозькій конференції ми торкалися двох окремих моментів: з одного боку, завдання щодо відновлення партії, а з другого — завдання щодо ліквідації Народного секретаріату». Эпштейн, Я. Второй сьезд КП(б)У. Протоколы. Издание второе, дополненное и исправленное. Под общей редакцией и с предисловием В. П. Затонского. X. : 1927. С. 48.
663
Див. розділ вище та Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд-во, 1925. С. 218–220.
664
Скрипник намагався запобігти утворенню Донецько-Криворізької республіки на початку, а не наприкінці 1918 року, але безуспішно. Її було проголошено 12 лютого (30 січня) 1918 р. в завершальний день IV обласного з’їзду рад робітників Донецько-Криворізького басейну. Прихильники цієї республіки вважали, що її проголошення убезпечує їх від наступу українських та німецьких військ. — Прим. наук. ред.
665
Див. у: Bilinskiy, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism / in Jeremy R. Azrael, ed., Soviet Nationality Policies and Practices. New York, 1978. PP. 108–111.
666
Первый сьезд Коммунистической Партии (большевиков) Украины 5–12 июля 1918 года. К пятилетнему юбилею (1918–1923). Статьи и протоколы сьезда. [Харьков]: Государственное издательство. 1923. С. 138, цитата за: Осликовская, Е. С, Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопросы истории. 1956. № 3. С. 140.
667
Іван Кошелівець у: Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 49–56, доводить дещо схожу думку.
668
Теза про обривання зв’язків неточна. Скрипник, незважаючи на те, що був одним із організаторів КП(б)У, за результатами І з’їзду не увійшов до її керівних структур. Його обрали лише кандидатом у члени ЦК КП(б)У. Це пояснюється тим, що він не належав до жодної з двох основних тодішніх течій в КП(б)У («ліві» / «кияни» і «праві» / «катеринославці») та, відповідно, численних прихильників серед делегатів з’їзду не мав. Хоча після того, як більшовики залишили Україну, Скрипник і перейшов працювати до Всеросійської ЧК, з Україною він зв’язків не обривав. Зокрема він був делегатом і активним учасником II з’їзду КП(б)У (жовтень 1918 р., Москва), за результатами якого його знову обрано кандидатом у члени КП(б)У. А 11 листопада взяв участь у спільному засіданні керівництва російської Червоної армії з представниками КП(б)У, де вирішувалося питання про дії Червоної армії в українському напрямку. Російську сторону представляли головнокомандувач усіма збройними силами РСФРР І. Вацетіс і відповідальний за Україну член політбюро ЦК РКП(б) та нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін, українську — М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, B. Антонов-Овсієнко. Тобто М. Скрипник був залучений до українських справ, однак до постійної роботи в органах влади радянської України повернувся лише в січні 1919 р., вже після того, як уряд УСРР очолив Християн Раковський. — Прим. наук. ред.
669
Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 141–145.
670
Микола Олексійович Скрипник. Вісті ВУЦВК. 1933. 8 липня. С. 4.
671
У викладі Автора порушено хронологію подій. Микола Скрипник справді вказував у своїй автобіографії, що він був «особоуповноваженим «Совета Обороны» в справі боротьби з повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленого», але то було під час перебування уряду в Києві. А про свою діяльність після, як сказано в Автора, «падіння режиму П’ятакова-Раковського», Скрипник написав так: «Після відходу з Києва спочатку був начальником політвідділу партійної мобілізації Гомельського укріпрайону…» (цитовано за тим же джерелом, до якого апелює Автор: Микола Скрипник. Моя автобіографія / Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. C. 271–272), тобто про боротьбу із Зеленим уже не йшлося. — Прим. наук. ред.
672
Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК. 1932. 26 січня 1932. С. 3.
673
В оригіналі — «закордонних», але то очевидний хибодрук. Скрипника влітку 1921 було призначено наркомом внутрішніх справ, а посаду наркома закордонних справ обіймав очільник РНК УСРР Християн Раковський. — Прим. наук. ред.
674
Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 152–157; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 97.