Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Розділ VI

Микола Скрипник і український комунізм

Після 1925 року Микола Скрипник став головним партійним авторитетом у питанні національної політики в Україні. Коли в 1927-му він заступив Олександра Шумського на посаді комісара освіти радянської України, то дістав широкі повноваження практично в усіх царинах культури республіки. Тож мав право офіційно визначати цілі у сфері, яка домінувала в тодішній політиці, і провадити діяльність, спрямовану на їх досягнення. Хоча він і не очолював ані партію, ані державу, однак став головною політичною фігурою своєї країни. Надзвичайно важливий період у історії його народу має на собі відбиток його особистості, думки та політики. Тимчасова перемога й остаточна поразка українських пошуків власного шляху до соціалізму нероздільні з його кар’єрою.

Скрипника не назвеш націоналістом у жодному загальноприйнятому сенсі цього слова. Він був радше національним комуністом, старим більшовиком і проникливим політиком, який позиціонував себе як справжнього пролетарського інтернаціоналіста, відданого політиці, що єдина могла зменшити національну ворожнечу. На відміну від тих, кого він засуджував як націонал-ухильників, Скрипник відкидав будь-який натяк на ворожість до Росії, намагався вгамувати занепокоєння Москви й досяг майже всього, чого вимагали такі постаті, як Шумський і Хвильовий. Вправний захисник українських національних інтересів і конституційних переваг, він, здається, щиро вірив, що Радянський Союз може бути чимось більшим, ніж наступником старої Росії. І бачив його світовою соціалістичною державою в зародку, а відносини між радянською Україною та радянською Росією — прикладом для майбутніх відносин між соціалістичними Німеччиною та Францією. Як сказав його біограф Іван Кошелівець: «раз він повірив у світову пролетарську революцію, а вдруге — в можливість у процесі її здійснення дійти до національної суверенности України без відриву від Росії»[649].