Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Резолюція XII з’їзду щодо національного питання не дала Скрипнику всього, чого він хотів: місцевий націоналізм усе ще вважався загрозою, із якою належало боротися, — хоч і меншою, ніж російський шовінізм. Утім, політик досягнув достатньо для того, щоб вважати цю резолюцію особистою перемогою. Більшовицька стриманість не могла приховати його радості після повернення зі з’їзду; він говорив, що коли кінцевий проект резолюції було прочитано,
після цього у нас на конференції деякі товариші зверталися до мене з привітаннями й казали: ви маєте почуватися іменинником, бо точка зору, яку ви давно проводили в Харкові, є загальновизнаною. …але чому ж я не почуваюся іменинником — а я ним не почуваюся жодною мірою — тому що, товариші, мало що-небудь визнавати, а треба прийняти й упроваджувати в життя те, що визнається[682].
Скрипник мав усі підстави прирівнювати рішення XII з’їзду до подарунка на день народження, і він готовий був до смерті боротися, щоб його зберегти.
Під час так званої «культурної революції», що почалася у 1928 році, практично кожна сфера діяльності породжувала свого «маленького Сталіна», кожне слово якого вважали авторитетним. Безумовно, фактична влада, зосереджена в руках, здавалося, всемогутніх і непомильних керівників, часто була більше уявною, ніж реальною. Тим не менше, поки лишалися на посаді, вони панували у своїх сферах.
Скрипник, за його намірами та завданнями, — український Сталін; його слово мало вплив у всіх справах української культури, науки та національних питань. Як і багато інших владних постатей того часу, він, можливо, не почувався комфортно й безпечно в цій ролі. Однак він її прийняв, і це важливіше, ніж питання, як він отримав цю посаду, що давала йому таку владу.
Багато людей у двадцятих роках хотіли стати письменниками та науковцями, а партійні лідери часто прагнули здобути визнання як представники партійної інтелігенції, тобто як теоретики. Перед революцією, і навіть під час громадянської війни віра в теорії була майже містичною — побутувала переконаність, що як тільки хтось знайде правильну теорію того, як треба вирішувати певну проблему, то цю проблему можна вважати практично вирішеною. Коли ж більшовики стали дедалі більше перейматися технічною стороною здійснення владних повноважень, теоретика заступив апаратник. Цей процес можна було спостерігати на прикладі того, як апаратник Сталін переміг своїх опонентів-теоретиків: Троцького, Зинов’єва, Бухаріна. Тим не менш, у міру того, як апаратник витісняв теоретика, його, апаратника, дедалі менше задовольняла його поточна роль — він уже прагнув також стати теоретиком. Таким чином Сталін зробив свій власний прикрий внесок у скарбницю марксистської доктрини. Якщо апаратники були руками партії, то успішні апаратники прагнули стати ще й її мізками.
Після XII з’їзду Скрипник залишився апаратником. Перебуваючи на посадах наркому юстиції радянської України та Генерального прокурора, він глибоко втягнувся у механізми влади, включно з її такими сумнівними аспектами, як убивство 1925 року Котовського, колишнього пробільшовицького отамана; справу його вбивці розглядав Надзвичайний суд, що визнав його винним, засудив і незабаром відпустив на свободу. Глибока залученість Скрипника є свідченням того, що в складі Надзвичайного суду були секретні суди, які мали справу з питаннями, що стосувалися внутрішньої безпеки, і відповідали безпосередньо перед комісаром юстиції. Відносно швидке звільнення вбивці після судового процесу таким судом викликало в декого підозри, що він був чекістом і виконував завдання[683].
682
Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1. С. 32. (У тексті Автора є невелика неточність. З його слів випливає, що ця розмова відбулася після XII з’їзду РКП(б) (17–25 квітня 1923 р.), тоді як насправді вона мала місце на VII Конференції КП(б)У, що працювала 6–10 квітня, тобто після схвалення ЦК тез Сталіна з національного питання та їх публікації у пресі, але до XII з’їзду РКП(б), де резолюцію з національного питання було затверджено. Процитовані слова М. Скрипник сказав 9 квітня 1923 року під час обговорення доповіді з національного питання, яку на конференції зробив Михайло Фрунзе. Саме за стенограмою цієї конференції в нашому виданні й процитовано слова Скрипника: Бюллетень VII Всеукраинской Конференции Коммунистической Партии (большевиков) Украины. 4–10 апреля 1923 г. Харьков, 1923. С. 289. — у дужках прим. наук. ред.)
683
Семененко, О. Харків : Б. м. : Сучасність. 1977. С. 118–120; Семененко, Олександр. Наркомюст Скрипник. Сучасність. Мюнхен. 1961. № 6. С. 96–97. (Справу вбивці розглядала надзвичайна сесія губернського суду — про це, власне, йдеться у тексті за посиланням. Це було звичайною юридично закріпленою практикою для такого роду справ, тобто нічого особливого в цьому статусі суду не було. Семененко в описі подій використав чутки, він навіть прізвище вбивці назвав неточно. Прізвище Скрипника в розгляді цієї справи не лунало, але, звичайно, йому було відомо про процес. Вбивці (Мейєру Зайдеру) і справді призначили непропорційне провині невелике покарання — 10 років позбавлення волі, але він навіть його повністю не відбув, і вже через 3 роки опинився на свободі. Незабаром після цього, тепер уже без суду, а за власною волею, його скарали на смерть колишні військовики Котовського, помстившись таким чином за свого командира. — у дужках прим. наук. ред.)