Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— До побачення. — Йде додому. Хмелюк ще питає, як там те чи те, коли зроблять зустріч весни. Але Василь йде додому. Йде він зовсім поволі, бо має час. Доходить майже до своєї фіртки, і тут наздоганяє його Настя. Вона звідкись йшла. Була засапана і помітно втомлена. Василь, як завжди, почервонів, але сутінок поміг йому втримати рівновагу. Обоє радіють і засипають одне одного питаннями. Чи тужив він за нею? Чи тужив? Як на таке відповідати? Вказала на молоденький місяць і сказала, що треба в такому разі цілуватися. Це принесе подарунок. Василь зазначає, що йому немає з ким цілуватися. “А я? Хіба я не жінка?” — Як це було сказано! Василь здригнувся, бо щось йому видалося фальшивим. Сам не розуміє, що, але щось тут є. Він мовчить. Не має слів, щоб щось відповісти.
Прийшли до її будинку і зупинились на ґанку. В “Тіволі” навпроти грає музика. Вечір все більше і більше впливає. — Не підемо до хати... Посидьмо тут, — сказала вона. І справді зараз вийшла. — Василю, дайте мені вашу ліву руку. Він простягнув їй руку, вона взяла її, піднесла спочатку до боку. — Чуєте? — питала вона. Він кивнув притакливо. Справді чув, як билося її серце. Але, крім того, за тонкою блюзкою чув тепло її юного, ніжного тіла. Від цього йому туманиться зір, і він злегка намагається визволити руку. Але вона міцно тримає її. По хвилі він відчув, що вона щось робить. Поглянув і побачив у півтьмі, що вона чіпляє на його руку годинничка.
— Чому? — вирвалось у нього.
— Так буде краще, — сказала вона. — Повірте мені... Так буде краще. Я не носила його. Він лежав у мене в столі, але кожного дня по кілька разів я слухала його цокання. Носіть його, Василю. Він освячений моїм духом.
Але що йому ті слова! Чому повернула вона годинника?
— А тепер ходім... Пройдімось.
І вони пішли. Проходили попід огорожу “Тіволі”. Йшли парами молоді люди. У повітрі — прозора свіжість. На горах лежить темрява і манить до себе. Десь там співають “Реве та стогне Дніпр широкий”, і Василеві здається, що він чує знайомі голоси Гриба і Біленка. Звуки пісні такі м’які і разом з тим виразні; здається, летять не сюди, а туди, у височінь; їх слухає щербатий місяць і яскраві краплини зірок.
— Знаєте, Василю. Я хотіла б з вами про дещо поговорити... — сказала Настя. В її голосі знов щось є, щось нове. Василь не може його виразно окреслити.
— То прошу, — покірно говорить він.
— Тільки не зараз. Іншим разом, Василю. Я страшно, страшно думала про вас, — сказала вона знов по короткій перерві.
— Ви говорите це таким тоном, — відповів їй Василь.
— Бо так, Василю, було. Я навіть не повинна стільки про вас думати.
— Певно, — сказав він. — Вам треба думати про Овідія, про зруйнування Трої, — вирвалось чомусь у нього, і це звучало, мов іронія. “До долу верби гне високі”, — виводив Грибів тенор. Настя хвилинку послухала і казала далі:
— Я написала один вірш. Хочете прочитаю?
— Прошу! Це буде саме під настрій, — сказав він тим самим покірним тоном.
— Ви всі, що чуєте, що бачите мене, — почала вона своїм приємним, протяжним голосом:
Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:
Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: “Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз... у раз... скрипів!”. Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У “Тіволі” голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.