Юність Василя Шеремети

— Настусю! — викрикнув він. Хотів обняти її, але не насмілився. Подумав, що вона ще не дала йому на це права. Зміркував також, що вона подумає, ніби він використав її слабість. А до всього того його стримує те саме почуття, якого має заповно, яке в’яже його по руках і ногах.

— Настусю! Що з вами? Ну що з вами? — Його голос звучав розпачливо, як голос тяжкого змагуна, що тримає в руці крихку річ; вона йому вилітає, а він боїться, що, стиснувши, розчавить.

— Ходім назад, — сказала вона крізь плач. — Я зараз не можу нічого сказати...

Він не був настирливий. Вона не може сказати, але що то є?

— Я не маю сили... Я вам скажу... але іншим разом. Відведіть мене додому. Дайте мені вашу руку.

Він подав їй руку і відчув її потиск. Цілу дорогу назад йшли мовчки. Дійшли до фіртки.

— Далі піду сама. Гадаю, що сестра вдома. До побачення, Васильку... Не гнівайтесь... Зайдіть до мене цими днями...

Але найближчими днями він не зайшов. Вони зустрілись випадково на вулиці Словацького. Перед тим всі дні і всі ночі Василь не міг відігнати настирливої думки, що, власне, з нею. Чому повернула вона годинника, чому взагалі його не носила, чому плакала. Міркував і думав. Євген тягнув його вечорами “мріяти”, Хмелюк домагався зробити зустріч весни, у школі збільшений натиск на скріплення дисципліни. Гнатюк почав докучати якимось настирливими намірами, які він привіз із собою з Радивилова. Шпачук домагався ще раз скликати членів гуртка “Юнацтво” і хотів, щоб там, конечно, були Прихода та Шеремета. Все це тиснулось докупи, мов якийсь натовп перед потягом, що відходить.

Був кінець квітня. Погода після довгих дощів вирівнялась. Дерева, ніби в паніці, що спізняться кудись, поспішно розвиваються. Вечори з кожним днем розгораються чорним полум’ям, а до того прийшов місяць з усіма своїми принадами.

А Василь Шеремета ходить, обнятий демоном незрозуміння... Він саме здійнявся, розпростав крила, щоб з запеклою жагою кинутись у найкрутіший вир життя. Він його не боїться і не вклякає перед ним, як це робить Мединська зо своїми чорними думками. Він хоче брати життя оберемками, він хоче дихати повними грудьми, а тут ось такі перешкоди. І від кого? Його богині, його життьової пружини, його всього. Він тільки чекав того менту, коли прийде оця запекла весна, коли все розгорнеться і коли можна буде йому, огорнутому диким поривом, шубовсьнути в розбушовану стихію.

І ось зустрів її на Словацького вулиці. Кудись поспішала. Була елєґантно, легко, по-весняному одягнена в сірий костюм зі свіжою, білою блюзочкою. Була засапана і розчервоніла.

— Проведіть мене трошки.

Не розпочинав якоїсь розмови, бо ж вона сказала, що це має бути “трошечки”. А чому трошечки? Куди вона так спішить? Чому така елєґантна?