Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Природа шаліла, мов п’яна розпусниця. Вона мліла в обіймах сонця і обростала квітами, травами, бур’янами. Пила до запою людський піт і шмагала зливними дощами розбиту на кавалки нив поверхню землі. Блискуча сталь леміша різала, мов сало, чорну, мастку м’якість, в яку, мов дроти, впліталось коріння і перлись догори соковиті стебла хвоща, молочаю, дикої ромашки, Петрового батога. А зверху, мов прокляті на вічне тріпотіння, кричали сірі, подібні на груду землі, пташини.
До всього прилучились дні повстання з мертвих Христа. Страсті, згадка про Юду, Петрова зрада, муки і биття по ланітах, вінок з терну і краплі крови на мокрому від поту чолі. А потім дзвони перемоги, палаючі воскові свічки святої ночі. Огні, що горять на чорному тлі, мов палаючі головні розкиданої вітром великої пожежі.
Після всього цього повернувся Василь знов чорний. Руки його злиплись мозолями. Привіз із собою безліч великого здоровля душі і тіла, а також зшиток, по вінця напханий розважанням юного мозку. Ніколи ще його зшиточок у рудій обкладинці не випив стільки чорнила, як, власне у ці яскраві тижні одинокости й самоти. Бо Василь вернувся на рідну ниву, але вперше почув, що він вже відлип від тої галузі, до котрої одного разу належав. Бачив і чув, ходив між такими, як сам, казав всілякі слова, але він вже вирваний корінь і посаджений в іншому місці. Бачив усіх своїх. Тих, що бавився з ними в дитинстві. Бачив тих, що вчився від них селянських мудрощів, але ті і ті були вже йому тепер далекі, і він сам був між ними своєрідною самотою.
І це змушувало його писати. Мачати перо, ставити літери, складати слова. Про все він писав, і інколи приходили йому цікаві думки. Писав про заборону всього. І рідного слова, і шкіл, і того, і тамтого. І що було б, казав він, якби не було того легендарного древа пізнання добра і зла, і тих заборон, і того змія, що шепче непокірні слова та вводить в гріх. І рід людський, і вихід за межі раю на ширші простори, де океани, війни і землетруси... Все, що твердо і владно жене наперед життя, все це було б незнане, коли б не було заборон.
І мріяв юний Василь, що прийде багато, багато і буде те, чому приписано бути, чому бути треба.
Приїхав також Євген. Ось вони знов обидва тут. Помешкання вивітрене, оновлене, постелі їхні викинуті, занавіски свіжо випрані і випрасувані, все чисте, блискуче, наповнене пахощами квітів, що великою барвистою купою стоять серед столу в кришталевій вазі.
Весна робила своє діло і досить ґрунтовно. Перед вікнами майже розпустився бузок. Клени під староством вкрились жовтавими крилатими потворками, що пахнуть соком землі. Сад Гуляницького погустішав і балкони двох великих будинків ледве видніються. Свіжим і радісним криком кожного ранку кричать там птахи. Доріжки посипано жовтим піском, й іноді в широкому соняшному капелюсі біла, мов порцелянова, пройшла по них дама з дрібним рудуватим хлопчиком.
Як багато всього навкруги! Василь не знає, що найперше. Найближче Євген. Захоплений, розчервонілий, захлинаючись власним голосом, він розповідає про Миру. Так. Це вже вирішено. Вона його кохає. Він це знає не від неї, але йому казала Кира. Вони шукали нас часто, і тільки ми були неуважні.
— Як то нас? — перепитує Василь байдуже, бо думки його десь далеко.
— Що, не розумієш? Нас. Тебе й мене... — пояснює Євген, і його обличчя майже пророче, така на ньому мудрість наївности.
— А ти дав їй листа? — питає Василь.
— Певно, що дав... — відповідає Євген.
— Не сказала нічого?
— Ні. Нічого. Тільки страшно залилась червоним. Вогнем горіла. Розумієш? Вона і так червона, а то стала пурпурова. Василю! У неї очі, як агати, — захоплено говорить Євген.
Василь не дуже уявляє барву агатів, але він чув це поетичне порівняння не раз. Євген ще і ще говорить про те саме, але Василь вже його не слухає.
Гарний весняний день, сонце під заходом. В “Тіволі” заграла оркестра. Під вікнами пройшли юрби молоді. Біля колодязя клубами в’ються мошки. В саду Гуляницького воркують голуби. Василь не може більше. Кидає Євгена і йде. Він знає, куди і пощо. Мусить бачити Настю. Виструнчений, свіжо стрижений, з пружними м’язами, без зайвої зимової одежі, він рівно ступає в напрямку до Настиного мешкання. Ні! Не пощастило, її немає вдома. Вона кудись пішла ще зрання і не повернулась. Василь вертається і сам не знає, що після цього. Куди утнути себе, щоб поміститися з усім, що він носить в собі. Йде до Хмелюка. Тут з вікна ресторану видно всіх, хто проходить Широкою. Звідки узяв, що вона мусить проходити Широкою? Вона не любить конечно Широких вулиць. Вона знана своїми мандрівками по козячих стежках у горах. Він чекає її, погляд його тьмариться від напруження. Усі сіро-сині суконки, всі блакитні капелюшики, всі подібні на неї постаті зривають його, мов електричний струм, і скільки разів за цей час здригнулась ціла його істота. І все даремно. Вона не пройшла. Запитати про неї Хмелюка не повернеться язик. Сонце зайшло, і ясний, мов з матового срібла, серп місяця зупинився над самим шпилем ліцеяльної вежі.