Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Проспівали одну, другу і третю пісню, але Гнатюка все нема. Розпочали без нього. Говорив Козенко, говорив Москалюк. Говорили всі, кому тільки хотілося. Всі дуже поважні. Це мудреці, це найвищий ареопаг. Потім прийшов Гнатюк і теж промовляв. Після всього виступив Шпачук... Мовчав тільки Шеремета. Дивився перед себе і мовчав. Здається, він навіть не слухав, про що там говорять. Коли десь під горою з’явилась у вечірньому присмерку Гнатюкова постать, він не зводив з неї очей, а коли той прийшов, Василеві видалося, що він дуже червоний, хоча вже сутеніло і виразно не можна було бачити його обличчя.
Але сьогодні не було таких змагань, як попередніх разів. Здавалося, ті люди вже до чогось дійшли і не потребують сваритися. Але гурток “Юнацтво” з цього дня перестав існувати. Його тут поховано. Це вже не юнаки, це щось інше. Вони вже поділені на два табори. Вони ще говорять між собою, але єдности вже немає. Ще поки співали, здавалося, що це єдність, але тільки замовкла пісня і тільки зазвучали перші слова Козенка, як все розвіялось і всі присутні стали кожний на своє місце. Це ти, а це я. Твоє місце там, моє тут. І виразно бачать усі Шпачука з одного боку і Гнатюка з другого. За Шпачуком більшість. А деякі ще вагаються і не можуть вирішити, де їм стати.
Василь свідомо стримався. Він розумів, що може сказати таке, що не буде пасувати до цього концерту. Його думки йшли в іншій площині... У відмінній від усіх. Вони не могли б його зрозуміти, а бути такими, як вони всі, він не має сили. Йому здається, що всі вони — і ті, і тамті — не знають, куди йдуть. Щось треба цим молодим людям робити. І він хотів би сказати, та немає відваги, бо він ще сам, зовсім, зовсім сам, а до всього того його гнітить думка, що він загнався, що, мабуть, заскоро почав рости, забагато про себе подумав. Тому його відкидають, не приймають, упосліджують...
Хоч це було не так. Його ніхто не відкидає. Його мовчанка ще більше інтригувала його товаришів. Вони це зрозуміли по-своєму. Він, мовляв, ними гордує. Зарозумний став. Козенко дивився майже виключно в бік Василя. Шпачук, коли говорив, то не до всіх, а до нього. Він навіть намагався повернутися в інший бік... Гнатюк, нарешті, коли вже все сказав, глянув на Василя поглядом: “Чому, мовляв, до дідька, ти не заговориш”...
Отаке було. Василь нічого тут не лукавить. Просто він боїться сказати те, що хотів би... Він ще не виріс, щоб сказати нові слова, а старих не хоче казати...
Верталися гуртками — хто куди. Біленко, Гриб та молодий Гнатюк подалися на Туніки. Там десь, у тому зеленому морі живуть їхні феї — Варвара, Надя і Настя-молодша. Для них ще не скінчився день... Навпаки. Він щойно починається. Вони ще довго сидітимуть у садку під кущами ще нерозквітлого бозу і виспівуватимуть свої пісні. Це та молодь, що більше співає, ніж говорить, що не морочить собі голови зайвими питаннями. Надя піде з Валентином на прохідку, вони дійдуть до кінця саду, де густі кущі, тут обіймуться, зіллються в поцілунку. У них це все якось просто, без зайвих викрутасів. Це не Василь і це не Настя, це не Євген та Мирочка. Так само й Гриб. Він сяде біля гладкої Варвари, правою рукою підгорне її під себе, і так вони можуть сидіти побіч, ніби зрослі, ніби зачаровані, цілими годинами, і одночасно співати і мати вигляд, ніби вони зовсім далеко одне від одного...
Цікаво, що наприкінці зборів до Василя підійшов Стасюк. Василь ніколи не мав з ним ніяких розмов, а тут зненацька Стасюк заговорив, що він хотів би з Василем дещо перебалакати.
— Добре, — сказав байдуже Василь. — Ми з тобою зустрінемось... Десь цими днями.
Василь сходить з гори в товаристві Гнатюка і Приходи.
— Ти щось маєш сьогодні вигляд печериці, — сказав Гнатюк. — Що, ти не міг щось сказати? А Прихода також, як намальований святий. Бачу, що семінарія на тебе впливає...
— Не семінарія, а інші речі, — сказав Прихода. — Ти думаєш, приємно бути на чиємусь похороні...
— На похороні твоєї невинности, — засміявся Гнатюк. — Ну, коли ти конечно хочеш не постарітися, то законсервуйся...
— Що будемо говорити... Ти цього не зрозумієш, — Невдоволено пробурмотів Прихода.
— Ні. Не зрозумію. За чим ти зітхаєш? За гуртком... З ним скінчено. Кінець. Виросли отак, як виростають зо старих штанів. Люди йдуть далі... Вправо, вліво — кому куди...
— Тільки не просто, — нарешті промовив Шеремета.
— “Отверзи уста своя і наполнися духом”, — зіронізував Гнатюк. — Я тобі, Василю, скажу... Ти... — тут він вжив непристойне слово. Василь образився.