Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Ні? А я думав міський. Такий інтеліґентний панич! Батько ваш, напевно, поміщик? Ні? А я думав поміщик, але, напевно, священик...
Ні! Василь вже не має відступу. Всі шляхи перетяті. Нарешті ось найважливіше. — Я вас знаю, — заявляє продавець. — Я вас звідкись знаю. Я вас часто бачу перед моєю крамницею...
Кінець. Піти і не вернутись виключене... Що скаже він, коли знову одного разу Василь буде проходити біля цієї крамниці? Можливо, і не скаже нічого, але що подумає, як подивиться. Він же інтеліґентна людина.
І Василь бере годинника. Він не має з собою грошей. Але прошу ось тут завдаток, а решту він зараз принесе. — Ні, ні. Прошу. Чи ж я вас, паничу, не знаю. Нащо зараз гроші. Можете мені їх принести завтра. Прошу взяти годинника...
Ні. Василь не бере годинника. Хай не подумає, що він може взяти годинника і піти собі, не заплативши. Василь кладе годинник збоку і виходить. Він зараз вернеться...
Василь пішов на вишневецьку рогатку до Фройка. Але й тут труднощі. Фройко мав уже досить клопоту з його батьком. Батько сказав, щоб більше не давати. А ще п’ять тисяч! Навіщо йому п’ять тисяч? Це страшні гроші. Чи знає він, скільки то треба пшениці? Ні. То буде п’ять пудів. Тепер весна, але все-таки пшениця не така дорога, як хтось собі думає. Ні-ні! Фройко не може дати стільки грошей. Найбільше одну тисячку... Більше ніяк не може.
Що має робити Василь? Відмовитися від годинничка, не дотримати слова, показати себе у такому невигідному світлі. Він міркує, але що тут поможе міркування. Фройко сказав своє і пішов. Він навіть не хоче з ним довго розмовляти. Але Василь все-таки не здається. Він робить ще одну спробу. Ручиться, що ось по святах Фройко дістане свої гроші. Коли батько відмовиться, він сам заплатить. Але Фройко не так одразу йме віри. Звідки він сам заплатить? Що він, Круп, чи що? Круп має свій маєток, а що має Василь? Боже милий! Що за розмови. Які то вже гроші, що за них має бути стільки розмови. Це не варто доброго слова. А Васильові потрібні гроші...
Фройко починає думати. Це вже добре. Подумавши, Фройко нічого не каже, йде до своєї хижки і виносить п’ять бузкового кольору папірців. Василь йде назад, і по короткому часі годинничок у нього на руці.
Почуття дитячої радости наповнює Василя. Він має годинника! Це його годинник. Прошу! Хочете знати котра година? Ого! Ти вже маєш годинника?! — Розуміється. Нічого тут дивного. Я вже давно мріяв про це. — Яка фірма?.. Е! Сміття. Польський виріб.
— Но! Добре мені сміття! П’ять тисяч... — Василь підіймає руку і слухає годинника. — Годинник перша екс. Хоч послухати? Гуде, як дзвін. — 3 виглядом знавця Хмелюк послухав годинника. — Здається, нічого. Часом з такого годинника можуть бути люди,
— знизив він свої песимістичні настрої. Для порівняння він витягає з кишені свого годинника. Для нього це новинка. Це бувалий, вичовганий з пожовклою покришкою. — Це, — сказав він,
— австрійський годинник... Перед війною батько купив його в Радивилові у “шмуглярів”.
— Але — до побачення. Треба йти... Будеш у Просвіті? — А ти? — Я буду. — Як звільнюся від буфету, також прийду... А додому як? — питає Хмелюк. — Як звичайно, — відповідає Василь.
— Нащо Бог дав людині ноги?..
Василь йде окрилений своїм годинником. Йде просто до Насті. Десь у нього набралось тієї відваги, хоч відсипай, тільки коли вже ступав сходами, серце почало свою музику. Ледве простягнув руку до дзвінка. Чекання. Ні, це не звичайне чекання. Це чекання якогось присуду. Він весь кипить. Найкраще було б кинути все і повернутися, але вже немає часу. Хтось за дверима є. Чути стукіт. Ще одна хвилька, двері відчиняються, а в дверях — Настя.
— О! Василю. Дуже добре, що ви прийшли. Також хотіла вас бачити. Заходьте! — промовила, але Василь помітив, що вона ховає від нього обличчя. Коли увійшли, він помітив, що очі її червоні, так, ніби вона плакала. Настрій її недобрий. У кімнаті дуже накурено. На столі у попільниці кілька недокурків.
— Я був у вас вчора, — сказав Василь.
— Учора мене не було. Маю стільки неприємностей. Я вже другий рік у тій самій клясі. Вітчим погрожує... Як не скінчу цього року, буде мені погано. У школі також маю неприємності. Математика. Я вже мусіла взяти собі помічника... Ні. Я мушу цього року скінчити. Обов’язково. Інакше не може бути... Боже, як добре, що ви зайшли. Яка це добра сила вас сюди запровадила. Ах, Василю! Як мені тепер погано!
— Чому? — Василь весь в напруженні. Він готовий узяти в її неприємностях якнайближчу участь. — Що таке?