Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
І знову втрутився верескливий і плаксивий голосок «бідної нещасної» бабусі, про яку всі якось забули:
— Ах, ваша добра-жаліслива-бідна-нещасна королівська величносте, не мучтесь, не побивайтеся з приводу передчасної кончини нашої дорогої Білої Пані, як ми її називаємо. Високоповажний пан доктор вирішив пожартувати з бідної, нещасної, всіма забутої старенької. Ах, як вам не соромно, найдорожчий пане докторе, вчений пане докторе? Де ж це чувано, аби справжня чаклунка — та й померла! Чаклунка на те й чаклунка, щоб оживати кожен раз, як її кличуть назад.
— Тож викликай її скоріш! — поквапив неживий голос. — Малюй своє магічне коло, запалюй блакитне полум’я. Ми чекаємо на неї!
Слідом за тим почулася якась метушня, Борсук загарчав, доктор скрикнув, і на всю печеру, мов грім, прогримів голос Каспіана:
— Так ось у чому полягав твій задум, Нікабрику! Закликати на допомогу чари і викликати дух проклятої чаклунки! Ось навіщо тобі знадобилися нові друзі: відьма і перевертень!
Наступної миті все змішалося: звіриний рик і вереск, і крики, і прокляття, і брязкання мечів. Хлопчики і Тіквік кинулися всередину. Краєм ока Пітер помітив, як огидне сіре створіння, напівлюдина-напіввовк, стрибнуло на тендітного юнака приблизно одного віку з самим Пітером. Едмунд побачив Борсука і гнома, що каталися по підлозі, зчепившись, мов дикі кішки, а Тіквік носом мало не зіткнувся із жахливою відьмою з палаючими очима. Тіквік надовго запам’ятав цей гачкуватий ніс і випнуту нижню щелепу, цей рот, що нагадував щипці для розколювання горіхів, і цей моторошний совиний погляд, і брудні сиві патли, що звисали відьмі на очі. Відьма тримала доктора за горло і тільки клацнула на Тіквіка зубами, але промахнулася, а Тіквік змахнув мечем — і відьмина голова покотилася по підлозі. У ту ж мить зі столу впала свічка, і все поглинула темрява. Стало темно, як у льоху. У цій непроглядній пітьмі чувся лише тупіт ніг і хрипке дихання: хтось дрябався, хтось кусався, хтось махав мечем, хтось лупив у темряву кулаками, а хтось — підборами. Нарешті все затихло.
— Еде, ти як там, Еде?
— Та ніби нічого, — натужно дихаючи, відгукнувся Едмунд. — Здається, я зловив цього зрадника Нікабрика. Він тут, піді мною, борсається.
— Так, та не так! — почувся чийсь сердитий голос. — Це ви мене осідлали. Злізайте-но, бо важкий, мов слоненя!
— Ох, перепрошую, Тіквіку, я ненавмисно, — вибачився Едмунд. — Усе, злажу, злажу…
— Бо-бо-бо, бу-бу-бу, — раптом забубонів та знову заборсався в темряві Тіквік, — що ж ви мені в рот черевик сунете? Він же не булка і не бублик!
— Королю Каспіане, де ви? Ви живі? — не звертаючи уваги на стогони Тіквіка, запитав Пітер.
— Живий, — почувся слабкий голос, — але хтось мене сильно вкусив.
Чиркнув сірник, і вогник освітив бліде і брудне обличчя Едмунда. Він нагнувся, понишпорив по підлозі та відшукав недогарок (ринку вже не використовували, бо скінчилася олія). Поставивши недогарок на стіл, Едмунд підпалив гніт, полум’я розгорілося, і з різних кінців печери попіднімалися люди і звірі. Шість пар очей, кліпаючи на світло, сторожко вдивлялися один в одного.
— Схоже, вороги наші полягли, — підсумував Пітер. — Ось відьма. Вона мертва, — Пітер відвів очі убік. — Ось Нікабрик. Він теж мертвий. А ось, як я розумію, перевертень. Давненько я їх не бачив. Вовча голова і людське тіло — так і завмер, як ударив його меч, мабуть, саме перетворювався на вовка… А ви, я так розумію, і є той самий король Каспіан, про якого я скільки чув?
— Так, — відповів юнак. — Із ким маю честь розмовляти?
— Це ж сам Великий король Пітер власною персоною! — відрекомендував Пітера Тіквік.
— Благословенні будьте, ваша величносте! — вклонився Каспіан.
— І ваша величність також! — вклонився Пітер. — Ви, звичайно, розумієте, що ми тут не для того, аби захопити трон, а для того, щоб допомогти утвердитися на ньому законному королю.
— Ваша величносте! — пролунав скривджений голос за спиною у Пітера десь на рівні ліктя. Пітер обернувся. Перед ним стояв Борсук. Пітер нагнувся, обійняв його і поцілував у щетинисті щоки. І то були вам не дівчачі ніжності, а визнання королем великих заслуг Борсука.
— Спасибі тобі, о кращий серед борсуків, — сказав Пітер. — Спасибі за те, що жодного разу не засумнівався в нас.
— Ну що ви, ваше величносте, — зашарівся, якщо так можна висловитися, Борсук. — Я всього лише звір, простий звір, а ми, звірі, майже не змінюємося, тому й пам’ять у нас така довга. Справа борсуча в тому і полягає, аби берегти пам’ять минулих поколінь. Як же я міг засумніватися?