Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Ми благаємо вашу величність… — завів був стару пісню Каверзіан, але Міраз уже вискочив із шатра, і, коли він сповіщав Едмунду свій присуд, лорди по-змовницьки перезирнулися та нишком закихкали.

А в таборі повстанців звістка, яку приніс Едмунд, жваво передавалася з уст до уст і незабаром облетіла всіх: від малого до старого. Зчинилися небувалі веремія і гармидер, адже кожен вважав за свій обов’язок взяти хоч яку участь у майбутній події, якщо не ділом, то хоч радою. Едмунд з одним із командирів ворожого війська розмічав поле для двобою, у землю вбивалися тички, а між тичками простягалися линви. Із двох кутів ділянки, а також збоку, на одній зі сторін, як розпорядники (або, як сказали б тепер, «судді») мали стояти заморці, два інші кути й одну сторону належало зайняти розпорядникам Великого короля. Пітер саме роз’яснював Каспіану, чому той не може бути розпорядником, коли герць ведеться за його право на трон, як тут у нього з-за спини почувся розгніваний рев. Пітер здригнувся й обернувся — перед ним стояв старший із братів-ведмедів, а вигляд він мав такий, немовби його щойно розбудили.

— То що, ваша величносте, — сказав він, стримуючи позіхання, — ведмідь уже перед вами.

— Я, безперечно, дуже радий, — відповів Пітер, — але що з цього?

— Як це що? — здивувався такій нетямущості ведмідь. — Споконвічно у нас, у ведмедів, виключне право виставляти одного з нас розпорядниками лицарського турніру. І ось я тут.

— Не беріть його, — прошепотів Тіквік Пітеру, — авжеж, він дуже добрий ведмідь, але в тому-то й справа! Він неодмінно засне чи, чого доброго, стане смоктати свою лапу — ой, зробить він нам ведмежу послугу, не обберемося з ним глуму.

— Нічого не вдієш, — знизав плечима Пітер, — він має цілковиту рацію, це справді ведмежий привілей. Залишається дивуватися тому, що про нього досі пам’ятають, коли стільки всього забуто…

— Ну, так, ваша величносте, — нагадав про себе бурмило.

— Що ж, — зітхнув Пітер, — це ваше право, і ніхто його у вас не відбере. Лише домовмось, що під час двобою ти аніяку лапу не ссатимеш! Це вкрай непристойно.

— Авжеж, непристойно, — вмить згодився ведмідь.

— Невже? А сам ти що робиш? — напустився на нього Тіквік.

Ведмідь, витягнувши лапу з рота, розглядав вершечки дерев, буцімто й він — не він, а Тіквік кричав бозна-кому іншому.

— Сі-і-ір, — пропищав знизу якийсь тоненький голосок.

— А, Ріпічипе! — Пітер роззирнувся навсібіч, як це зробила б усяка інша людина, до якої щойно звернулася миша.

— Сір, — сказав Ріпічип, коли вони нарешті зустрілися поглядом, — моє життя у вашому велінні, та є ще й моя честь! Мої люди вкрай невдоволені: у нас у загоні єдиний на всю армію сурмач, і ми слушно сподівалися, що саме нам випаде честь супроводжувати короля Едмунда з викликом, та нас навіть не сповістили про цю почесну місію! Сір, ми глибоко засмучені цією обставиною. Ось коли б ваша величність визнала за можливе обрати мене в розпорядники, то наш загін був би чимало з того втішений.