Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Стривайте, може, ваші нові друзі самі пояснять нам, хто вони такі й нащо вони тут? — запропонував доктор Корнеліус.

— Ваше докторійшество, вельмишановний пане докторе, — почувся тонкий, майже плаксивий голосочок, від якого усім зробилось зимно на серці, — хто я така, як не бідна, усіма забута старенька, яку ніхто не любить, не жаліє, ось тільки їхнє гномство пан Нікабрик про стару й згадали. Завдяки йому я на власні очі й побачила такого юного і вродливого короля. Тож ви, ваша величносте, ще подумайте, кого вам варто стерегтися більше: Міраза чи немічну стару, в якої ломить у кістках та якій несила навіть хмизу в багаття підкласти, аби зігрітися. А ось деякі вміння старої, хоч вона й на науках не обізнана, на відміну від їх докторійшества, стали б комусь дуже у пригоді. Вона ж, бач, спроможна і наврочити, і закляття накласти, і поробити комусь, і мор наслати, бо в нас із вами спільні вороги — о, як я їх ненавиджу, отих людей!

— Кхе-кхе, — відкашлявся їхнє докторійшество доктор Корнеліус, — стосовно старої пані, здається, все зрозуміло. А от ваш інший приятель, Нікабрику, на що спроможний він?

У відповідь із темного кута пролунав низький безбарвний голос, від якого, як потім зізнався Пітер, у нього кров захолола в жилах.

— Мене гнітять жага та голод. Коли вже я увіп’юся зубами, мене не відтягнеш, не відірвеш, а коли й відірвеш, то тільки з м’ясом. Століття мори мене голодом — я не сконаю, сто днів та ночей пролежу в льоду — не згину. О, дайте мені лише припасти до ріки крові — я вип’ю її геть усю. Де наші вороги? Я хочу крові, крові…

— І це з ними ти зібрався обговорювати наші плани? — спитав у Нікабрика Каспіан.

— Саме так! Більш того, з їхньою допомогою я зібрався ці плани здійснити!

Після цих слів у печері запала тиша. Тільки й чути було, як за дверима начебто хтось неголосно перемовляється. Потім знову почувся вже знайомий хлопцям голос Каспіана:

— Нікабрику, ми порадилися і вирішили, що готові тебе вислухати.

Знову настала тиша, ще довша і томливіша, ніж раніше. Мовчанка здавалася гнітючою від того, що важко було зрозуміти, чому ж мовчить Нікабрик. Нарешті він заговорив, і голос його лунав тихо, ніби він і сам відчував незручність від того, що він мав сказати.

— Скільки всього переговорено, а зрозуміло одне, — сказав Нікабрик, — правди про Стародавню Нарнію ніхто з нас не знає. Недарма Тіквік вважав, що то все казки. Утім, я був би радий повірити навіть у казку, аби з неї була хоч якась користь. А її й немає! Що сурмили ми в цей ваш ріг, що не сурмили — один чорт, що собака, що хорт! Тож виходить, навіть якщо і були всілякі там великі Пітер і Сьюзан, і Едмунд, і Люсі, то вони нас або не почули, або почули, та не прийшли, або вони і зовсім не за нас, а проти нас, що теж зрозуміло…