Коротка історія семи вбивств

Я в готелі «Скайлайн». Заїхав два дні тому, хоча в Кінгстоні вже п’ять місяців, а на Ямайці й усі вісім. Вісім місяців з того часу, як Лінн поставила мені ультиматум: вона або Ямайка. Бісова дурепа, я й не розраховував, що вона зрозуміє мою роботу, але сподівався хоча б на повагу до того, чим я займаюся. Не сказати, щоб воно аж так їй не подобалося. Дідько, з ненавистю я б якось упорався. Ненависть — це принаймні вже щось. Але вона виявляла таку рідкісну байдужість, яка мене просто бісила, і ще гірше — її ультиматум стосувався того, на що їй, по суті, було начхати. Я шукаю спосіб відплатити їй тією ж монетою. Хоча, чесно кажучи, я все-таки вважаю, що вона сказала: «Книжка або я» задля того, аби розпочати місію зі встановлення фактів, тобто просто щоб побачити мою реакцію.

І ось у чому прикол: в якості відповіді цілком годяться обидва варіанти. То що ж тепер? Так, я нібито ненавиджу її за те, що вона не відчуває ненависті до мене. Ненавиджу за те, що вона ввійшла в мій кабінет у Брукліні, мою гарну спальню з розкладним письмовим столом і сказала: «Коханий, сьогодні твій визначальний день. Ти мусиш вибрати: або твоя ямайська книжка, яка нікуди не приведе, або наші стосунки, які ні до чого не приведуть, бо одне або інше повинно мати розв’язку». Я їй відповів: «Господи Ісусе, ти забагато слухала „Прибуття повільного поїзда“[342]? Якщо так, то ти вибрала найгірший час, щоб стати фанаткою Ділана». Вона назвала мене пихатим чваньком і йолопом, якому просто потрібно відповісти на поставлене запитання. Я сказав, що останнім часом багато читав на тему психології і що подібна ситуація називається не інакше як «емоційний шантаж», тому я відмовляюся відповідати на таке запитання. Вона подивилася на мене і сказала: «Що ж, це і є твоя відповідь». І вийшла з моєї — нашої — спальні. Господи Ісусе, я б зараз багато віддав за ляпас, який, мабуть, варто було тоді їй вліпити.

Не знаю, про що я думав. Я мав би обрати її, зусиллям волі влаштувати їй щастя, — і ми б протягли ще років зо два, поки нарешті не зійшлися на тому, що вкрай обридли одне одному. Однак либонь цього я й заслуговував — стати таким собі нудним, задоволеним своєю долею господарем дому-родини, який намагається позбутися нажитого пузця. Але в такому разі я принаймні, прокинувшись одного ранку, не побачив би незнайомця, що всівся на моє ліжко і розглядає підлогу. Нудьгувати в Брукліні — це щонайменше смішно. «Люба Еббі[343], порадьте, бо в мене з’явилася проблема ще до того, як з’явився до неї привід».