Коротка історія семи вбивств

Ти йдеш далі й дивуєшся: а може, ти сам тут уже став ходячим шоу? Ти знав, що на тебе дивитимуться і навіть витріщатимуться, але не сподівався, що опинишся наче в центрі якогось фільму, що уповільнюється і, врешті, майже спиняється, і все довкола перетворюється на окремі кадри, а вуха вловлюють уже лише тишу: начебто щойно все звучало на повну гучність, та раптом, десь, різко змовкла музика, чи розбився келих, чи дві жінки зойкнули, — або ж така тиша була тут завжди.

Ти проходиш повз перший будинок (хоча це не зовсім будинок, це точно чиєсь житло, але аж ніяк не будинок), і намагаєшся не витріщатися на трьох дітлахів у дверях. Але все одно це робиш і дивуєшся: а чому прохід так добре освітлений? Може, то прохід між будинками або просто немає даху? Але потім ти бачиш стіну — синю і рівну, і мимоволі замислюєшся над тим, хто так дбає про це місце.

Малюк у довгій, до колін, жовтій майці «Старскі та Гатч» усміхається мені, але дві дівчинки (обидві старші) вже навчені цього не робити. Та з них, що на нижній сходинці, підіймає поділ сукенки, з-під якої виглядають джинсові шортики. Двері за ними такі ветхі, що скидаються на уламки плавнику, прибитого штормом до берега, але я намагаюся на це не дивитися, бо, десь двома футами нижче, на сходах сидить жінка і зачісує ще старшу дівчинку, що вмостилася на нижній сходинці. А між трьома дітлахами і жінкою — може, то їхня мама? — цегляна стіна, в якій не вистачає стількох цеглин, і вона вже більше схожа на шахову дошку. Хтось почав було фарбувати її в білий колір, але облишив. Це дещо збиває з пантелику, адже ННП виграла на виборах, а тут — її територія. Здавалося б, її рідні нетрі повинні мати кращий вигляд, але вони ще гірші, ніж у ЛПЯ. Хоча, «гірше» — відносне поняття для Кінгстона, і воно змінюється з кожним днем і... Якого біса?! На моєму ліжку розсівся якийсь довбаний чувак, — а я думаю про якесь довбане гето за десять миль звідси!

От лайно... Чувирло, сядь прямо, не завалюйся на ліжко. Ти вже тут скільки, хвилин десять? Заснув, чи що? Я так теж уже робив: хапав голову руками, ліктями впирався в коліна, хоча зазвичай я не спав, а мандрував під кайфом. Навіть не знаю, що робити. Ось зараз візьму — і перевернуся.

Що гіршого може статися? Він трішки запанікує, а потім вирішить, що я все ще сплю. Це ж природно — повернутися вві сні; він може вважати дивним саме те, що я не ворушуся. Хіба ні? Я хочу побачити його довбане лице. Він потирає собі потилицю (лисий, я тепер бачу), а його руки — червонаво-брунатні. Може, це приплив крові? Перевернуся і штовхну його в спину. Так, саме так і зроблю.

Ні. Дідько, я ж лише хочу встати у своєму довбаному готельному номері й замовити чашку гівняної кави, — бо в цьому дешевому готелі вважають американців такими тупими, що вони навіть не знаються на смаку справжньої кави, і це недалеко від правди, якщо постійно випивати їхню оту бурду до останньої краплі; але я все одно її питиму, бо треба ж чимось зайняти рота, поки розшифровуватиму плівку з учорашнього дня, на якій може й не виявитися нічого цікавого та більш «смачного».

А потім я візьму рюкзак, натягну джинси, стрибну в автобус і гляну на людей, які дружно подумають: «Ого, з нами їде білий мен». Тільки вони подумають це дещо іншими словами, та я не лізтиму не у свої справи, і вийду на зупинці перед «Ґлінером», і поговорю з Біллом Білсоном, хоча він і довбана маріонетка ЛПЯ та американського уряду, яка постійно годує побрехеньками отого нишпорку з «Нью-Йорк таймсу». Хоча, по суті, Білл хороший хлоп, завжди готовий видати кілька непевних цитат; я ж лише хочу запитати його, чи Джосі Вейлз пригадував той день, коли стріляли в Співака (хоча, зрозуміло, то була справжня трагедія), і як він міг розповідати, що в Співака поцілили саме в момент, коли він передавав своєму менеджеру скибочку грейпфрута, — адже цей дрібний фактик не знав ніхто, крім самого Співака, його менеджера і мене, бо я був єдиним, із ким вони про це говорили.

Тобто, це вже не бозна який секрет, але — саме та деталь, що виринає лише після тривалої кропіткої праці, коли врешті вдається заручитися довірою того, в кого береш інтерв’ю, і розв’язати йому язика.

Зрозуміло, про грейпфрут я не заїкатимуся, скажу лише, що цей дон знає аж надто унікальні подробиці того замаху, який, до речі, мені заборонено називати «замахом». Коли я спитав Співака, хто його намагався вбити, він подивився на мене з усмішкою і сказав, що це велика таємниця. Я не згадував цього в розмові з Джосі Вейлзом — бо коли я востаннє дивився в дзеркало, в мене на лобі напису «ПІДАР-САМОВБИВЦЯ» не було.

От лайно, ніяк не можу привести думки до ладу. Усе було не так. Тобто, цього ще не сталося, бо я все ще на межі Восьми Провулків — і шукаю Шоту Шерифа, а не Джосі Вейлза. Якого дідька я згадав Джосі Вейлза? Він навіть не з тих, чиє ім’я спадає на думку, і готовий піти в заклад, що це його самого більш ніж влаштовує. Джосі Вейлз — це Копенгаген. Алексе Пірсе, це було потім. Те, що ти дізнався у Восьми Провулках, спрямувало тебе в Копенгаген, — щоб усе прояснити до кінця. Але спочатку я побував у Восьми Провулках. А був я там для того, щоб зустрітися з Шотою Шерифом. Хотів дізнатися, чи діє, як і раніше, мирний договір — після отих убивств на Орандж-стриті та Печон-стриті минулого тижня, де, через подружку, хлоп від ЛПЯ зарізав хлопа від ННП. І після того останнього з’ясування стосунків із поліцією — через те, що хлопці в чорно-червоному знайшли схрон зі зброєю та боєприпасами, та такий, яким не могла б похвалитися навіть Національна гвардія США.