Коротка історія семи вбивств

«Чо’о? Ой, друзяко, я ж справді думав, що це мій номер».

«Хіба він схожий на твій?»

«Бра’, ми ж у готелі, хіба ні?»

«Твоя правда».

«Чуване; я з вечора так напився, що навіть не пам’ятаю, як піднявся нагору Ти, між іншим, сам винен, що двері не зачинив, — ось такий п’яний дурень, як я, і зайшов. Тобі ще пощастило, що ти не симпатичний, бо прокинувся б з моїм членом у дупі аж по саме нікуди».

«Добре, що я не симпатичний».

«Проти правди не попреш».

«Зараз ти заберешся...» — ч-чорт, із ким це я розмовляю? Я сказав це чи подумав? Він не поворухнувся. І не ворушиться. Усе ще не ворушиться.

Чуваче, зберися. Швидко збери себе докупи. Дихай повільно, дихай по-віль-но. Може, варто його злегка штовхнути? Готель же, в принципі, безпечний. Можливо, він із чотириста двадцять третього номера, а сюди втрапив просто помилково; або ж я справді залишив двері відчиненими; або, може, готель так заощаджує — на однакових ключах до всіх дверей, бо ж ніхто не перевірятиме, тому що, Господь мені свідок, білі, які шукають пригод, але не ставлять запитань у країні третього світу, ніколи й нізащо не втраплять у таку халепу, як я.

Боже, як би я хотів перестати думати. Засинай уже, засинай по-справжньому, а коли реально прокинешся, його тут не буде. Це все одно як... все одно як... знаєш, все одно як що? Як залишити відчиненим вікно, побачивши в кімнаті ящірку. Та стули вже очі, ну будь ласка. Поруч із коробкою полковника Сандерса[345] стоїть важелезна друкарська машинка. Може, пробурмотіти, нібито крізь сон, скільки вона коштує, — хай би він її забрав і звалив звідси? Тьху, типова помилка письменника, що злодії начебто байдужі до літератури. Йоханий бабай! Меннікс[346] уже вхопив би оту лампу і вперіщив його по голові. Вчепись за її основу і цілься в потилицю. Темп життя — не двадцять чотири кадри в секунду. Барнабі Джонс[347] давно б уже що-небудь зробив. Навіть «Жінки в поліції»[348] уже б щось вигадали, хоча вони такі нездари і, як правило, тільки замахуються, але не б’ють.

Ліворуч від мене стіл, праворуч ванна кімната, а між ними — цей чоловік. До ванної — п’ять футів. Шість, максимум вісім. Двері відчинені. Чи є там ключ? Нібито він повинен там бути, бо ж у кожній ванній кімнаті має бути ключ, — чи не повинен? Я вистрибну з ліжка, висмикну свою стопу (вона майже під ним) і, напевно, рвону до дверей — у ванній я можу опинитися раніше, ніж він на мене накинеться. Ну, мо’ доведеться зробити два стрибки, максимум три. На підлозі килим, тому я не послизнуся. Он вони, довбані двері, треба лише добігти до них, зачинити за собою і міцно триматися за ручку, якщо немає ключа, — а він же там обов’язково є, мусить бути, інакше... І що ж я зроблю тоді? Отож. У мить, коли я сіпнуся, він своєю дупою притисне мою стопу і в нього якраз вистачить часу пустити в хід свій катлас[349] — цей тип точно ямаєць, тож обов’язково має при собі мачете. І він устигне штрикнути мене в стегно, щоб я не побіг, і він полосне мене по тій артерії, ну, по тій, як її там, артерії, при пошкодженні якої стікають кров’ю в лічені хвилини, і ніхто не зможе врятувати... Прошу тебе, сучий ти вилупок, не тисни так на мою стопу. Може, треба підскочити — начебто я прокинувся від кошмару, різко штовхнути його в спину — точніше, в бік, а поки він намагатиметься зробити те, що там заведено в бандитів — сконцентруватися, вихопити дуло чи ще щось, — я вже доскочу дверей номера; вони ж мусять бути відчиненими, раз він зайшов. Вибіжу в трусах і закричу на весь коридор ґвалтують вбивають поліція — будь-що, бо річ ось у чому: він не повинен тут бути, як не крути, тому що я його не запрошував.

«Братане, чуєш? Схоже, настав час обзавестися штукенцією.

— Штукенцією?

— Штукенцією. Тобі, либонь, підійде „Беретта“.

— Якого дідька? Ні, Присте, не хочу жодної довбаної волини. Знаєш, що трапляється з волинами? Гинуть люди.

— Братане, мова про інше.

— Гинуть не ті люди.

— Дивлячись на кого направлене дуло і хто його направляє.

— А що маю робити зі зброєю я? Чорт, і для чого вона мені?