Коротка історія семи вбивств

— Що сталося? Брате, піднімайся нагору, дощ іде. Я подзвоню черговому, щоб тебе пропустили.

— Я люблю, коли Джа влаштовує мені водні процедури.

— Не мели дурниць, Присте. Пів на десяту вечора. Тебе навіть погано чутно через грім.

— Минулого понеділка ти прийшов зі мною поговорити і сказав: „Присте, я хочу поставити йому одне-єдине запитання“. Я сказав тобі: „Ти можеш поставити, але, по-перше, він не зобов’язаний тобі на нього відповідати, і, по-друге, якщо він відповість, то відповідь тобі не сподобається“. Пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, адже ти мені це казав. Казав: „Думай, про що запитуєш Папу Ло“.

— Так я не про Папу Ло. Він не єдиний, з ким ти говорив.

— То ти про Шоту Шерифа? Ти мені стрілку з ним не влаштовував, я сам її забив.

— Братане, я тобі про людину з ЛПЯ. Ти говорив із Джосі Вейлзом.

— Умгу. І що з того? Він там був. Я спитав, чи можу трохи з ним поговорити, і він сказав „так“. Ось я і порозпитував.

— А ще я сказав, що рот мені скоро доведеться закрити на замок, бо вони починають здогадуватися, що я стукач. А я, братане, кажу лише правду. Я ж навіть не інформатор.

— Так, ти не інформатор, розумію. Заходь, брате.

— А ще я тобі сказав: не думай, що в Джемдауні всі стають ідіотами, щойно бачать білу людину. Не ходи в гето без паспорта гето.

— Присте...

— Не ходи в гето без свого паспорта гето, — казав я тобі.

— Присте, тобі не здається, що це все якась дурня?

— Я казав: „Не ходи на ту чи іншу територію, поки я не дам знати певним людям“. Я казав: „Не ходи на ту чи іншу територію, якщо з тобою нема мене“».

Бабахнутий на всю голову Прист. Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти, що він геть не той, за кого себе видає. Хоча, знову ж таки, єдиний спосіб роздобути інформацію вгорі — зайняти положення знизу Хай куди б ти поїхав, інформатори завжди залягають на самому дні. Можливо, в кожній окремій країні — з тих, де мені доводилося бути, — вони чимось різняться, однак у суті своїй однакові: це на третину підлотники, на третину брехуни, і ще на одну третину — звичайні кульгаві невдахи, які знають, що важливі доти, доки їм вдається видавати себе за пупів землі. Особливо цей екземпляр, що видає інформацію з таким виглядом, ніби власноруч пише Повторення закону. У сраку його «вуличний паспорт», — бо хлопці з Восьми Провулків, з якими я поспілкувався, як з’ясувалося, вважають його самого найдовбонутішим клоуном у гето. «Прист вважає, що його лайно у Восьми Провулках має якесь значення? І що тобі можна сюди зайти, бо тебе послав або привів Прист? Знаєш, чого його звуть Пристом?

— Він сказав мені: це тому, що він єдиний, хто ходить і в Копенгагені, і у Восьми Провулках.

— Та ну його в сраку! Отаке він сказав? Йоу, братани, чули, що йому наплів Прист?

— То це неправда?

— Чо’о ж, частково правда. Тїки не те, що в нього начебто є влада Ісуса, — бо той довбень завжди поводиться так, ніби зараз вручить тобі п’ять хлібин і дві рибини.

— Тобто?

— Прист тому й вештається по всьому гето, бо його навіть коти не бояться. То як гадаєш, чого ми його кличемо Пристом?

— Ну, він...

— Послухай таке. Колись давно Прист хотів стати великим шотою. Колись давно. І щодня канючив у дона: „Доне, даси мені волину, га? Ну дай, будь ласка, га? Бачиш, я ж народжений бути рудбоєм“. І ось Шота Шериф, втомившись від його сліз і шмарклів, таки дав йому волину. І знаєш, що сталося? Цей дітвак засунув те дуло собі в труси, і раптом — бах! Та й відстрелив собі пісю. Дивом вижив узагалі. Якось я спитав Шоту, чи часом він не спеціально зняв ту волину із запобіжника, — але той промовчав. Дивно, що він на себе після цього не наклав руки: якщо не можна трахатися — для чого взагалі жить?

— Але ж язик у нього лишився.

— Що ти сказав?»

Вісім Провулків. Це правда: Прист нічого не зробив, щоб мене з ними звести. Це я сам запитав знервовану леді з Ямайської ради церков, чи не можна мені поговорити з кимось із тих людей, що стоять за договором про оте примирення. Вона кудись зателефонувала, і несподівано для себе я почув, що хоч наступного дня можу піти туди на зустріч.