Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Так, темне скло працювало. І так, чудовисько чекало на мене. Воно мало ще жахніший вигляд через лячну красу, заховану в його нутрі. Зміїне тіло — широке на обмах, як діжка, а голова — мов масивний молоток-цвяходер, що звужується в бік пащі. Очі неймовірні — блідо-зелені. Вся почвара була прозорою, наче скло, за винятком тонких ледь помітних ліній, які, здається, позначали кільця. Що б там не текло у неї по венах, воно теж було прозорим. Можна дивитися прямісінько всередину неї і бачити її органи — вони, на відміну від оболонки, якраз були непрозорими та якимись туманними. Ти просто розгублено витріщаєшся, дивлячись, як функціонує це чудовисько. А ще воно мало густу гриву та щетину зі скла, яка комірцем обгортала шию. Звір заворушився, побачивши мене, підняв голову і поповз уперед, скидаючись на річку — живу ріку без ложа й берегів. І щойно я побачив шлунок почвари, мене пронизав холод. Там бовтався напівперетравлений чоловік.
Піднявши пістолет, я прицілився в найближче око і натиснув на спусковий гачок.
Я вже казав тобі, що він не спрацював. Тож я відкинув зброю, відстрибнув ліворуч, підліз до монстра з правого боку і спробував потрапити йому в око мечем.
Знаєш, наскільки складно вбити змієподібних істот? Я миттю вирішив спершу осліпити гадину, а вже тоді відрубати їй язика. Після цього, коли швидко рухатимуся, матиму шанс добряче посікти їй шию, перш ніж голова відпаде. Далі — головне не заважати почварі звиватися вузлами, аж доки вона не заклякне. Я також сподівався, що монстр рухатиметься повільно, оскільки досі перетравлював когось.
А якщо він буде повільним, значить добре, що я опинився тут тільки зараз. Почвара відсмикнула голову від мого меча й пірнула під нього. Я ще не встиг відновити рівновагу, як морда звіра гупнула мені в груди — наче важезним молотом. Мене збило з ніг.
Я відкотився від наступних ударів, опинившись небезпечно близько до краю насипу. Скочив на ноги, а монстр розкрутився і всією своєю масою рушив у мій бік, став на диби та підняв голову футів за п'ятнадцять наді мною.
Я достобіса добре розумів, що Джерард атакував би саме цієї миті. Той гігантський виродок рвонув би вперед і своїм монструозним мечем перерубав би почвару навпіл. Вона б, цілком імовірно, гепнулася б на нашого братика, скрутившись клубком навколо нього, а він виліз би з-під неї лише з кількома синцями. І, можливо, заюшеним носом. Бенедикт точно зміг би поцілити в око. До цього часу одне око почвари вже лежало б у нього в кишені, а головою чудовиська він би грався у футбол, подумки складаючи заувагу для Клаузевіца[55]. Але вони ж чудові представники героїчного типажу. А я... А я просто стояв, виставивши меч уперед, руки на ефесі, голова здійнята так високо, як тільки це можливо. Понад усе в світі мені хотілося кинути це все і чкурнути куди подалі. От тільки я знав: щойно спробую так учинити, голова опуститься і розчавить мене.
Крики з вежі засвідчили — мене помітили, але роззиратись, аби побачити, що відбувається, не хотілось. Я заходився лаяти почвару. Мені хотілося, щоб вона атакувала, а я б прикінчив її, так чи інакше.
Коли тварюка таки кинулася на мене, я повернувся на нозі, крутнувся всім тілом і всадив лезо точнісінько в те місце, куди й планував.
Мій лівий бік мало не закляк від удару, а ще здалося, буцімто я на фут вріс у землю. Та все ж удалося втриматися на ногах. Так, я зробив усе ідеально. Маневр здійснено саме так, як я сподівався і планував.
От тільки почвара зі своєю частиною угоди не впоралася. Вона відмовилася співпрацювати і не стала звиватися в належних смертельних корчах.
Насправді потвора почала здійматися.
А разом з нею полетів у небо і мій меч — його ефес стирчав з очного прорізу, а кінчик леза висунувся десь серед волосин гриви на потилиці. У мене виникло відчуття, ніби команда, що нападає, продула матч.
На ту пору з прочиненої брами почали з'являтися чиїсь силуети. Рухалися вони повільно, підкрадалися. Були озброєними, а вигляд мали дуже огидний: я чомусь вирішив, що в цій суперечці вони точно не на моєму боці.
Гаразд. Я знаю, коли пора вмити руки й сподіватися, що наступного разу мені пощастить більше.
— Бранде, — прокричав я. — Це Рендом! Я не можу пробитися до тебе. Вибачай.
Тоді я повернувся й побіг, ковзнув з краю прірви туди, де скелі виробляли ті тривожні штуки. І замислився, чи правильний час обрав для втечі.
Як і в багатьох інших ситуаціях, відповідь була — і так, і ні.
Якби все склалося бодай трохи інакше, я б нізащо не наважився на такий стрибок. Додолу вдалося спуститися живим, але це єдине, що крапелинку втішало. Мене оглушило, і через деякий час я відчув, що зламав щиколотку.
Знову рухатися змусив шурхотливий звук, що линув згори, та гуркіт гравію, котрий посипався на мене. Коли я поправив окуляри та поглянув угору, то побачив, що монстр вирішив спуститися і довершити почате. Звиваючись, він повз своїм примарним шляхом, униз схилом, частина голови навколо ока потемніла і втратила прозорість, відколи я пронизав її наскрізь.
Я сів. Став навколішки. Помацавши кісточку, зрозумів, що йти не зможу. І нічого такого, що можна було б використати як костур, поблизу не було. Гаразд. Отже, повзтиму. Геть. Що ще міг зробити? Залишалося тільки відсунутись якомога далі й напружено думати в процесі.
Моїм порятунком стала скеля — одна з менших, повільніших. За розміром вона була як вантажівка. Коли я побачив, що вона наближається до мене, то вирішив, що цілком можу скористатися цим транспортом. Та й це було безпечніше, ніж лізти на велетенські брили. Ті мчали зі скаженою швидкістю.
Пам'ятаючи про це, я спостерігав, як більші скелі рухалися уздовж мого каменя, простежив за їхнім маршрутом та швидкістю, спробував об'єднати ці дані в систему, готуючи себе до необхідних дій. Також наслухав наближення почвари, чув крики солдатів з краю кручі й гадав, чи є у них хоч якісь переваги наді мною і якщо так, то хто вони.
Коли час настав, я рушив. Без жодних зусиль оминув перший камінь, однак мав перечекати, коли мимо прокотиться ще один. Мені довелося випробувати долю, ставши на шляху наступної каменюки. Мусив так зробити, щоби встигнути.
Я правильно розрахував місце і час та вхопився за виступ, який запримітив заздалегідь. Мене футів з двадцять протягнуло по землі, перш ніж я зміг видряпатися нагору. Опинившись на незручній вершині каменя, озирнувся.
Почвара була вже близько. Поправді, гадина не лише «була», а мчала за мною, стежачи єдиним уцілілим оком за рухомими скелями.
А згори я чув дуже неприємне виття. Потім схилом униз посунула юрба, вигукуючи щось, що, як я зрозумів, мало підбадьорити почвару. Я заходився масажувати кісточку. Спробував розслабитися. Звірюка повзла далі, обігнувши перший великий камінь, який щойно закінчив рух орбітою.
«Як далеко зможу просунутися в Тінях, перш ніж воно дістане мене?» — запитав себе я. Насправді все навколо рухалося, матерії змінювалися...
Почвара зачекала на другий камінь, ковзнула за нього, запримітила мене і підсунулася ближче.
— Тіне, Тіне, в злу годину...
Тим часом юрба вже майже спустилася зі схилу. Почвара вичікувала, доки виникне просвіт у внутрішньому колі кам'яних супутників. Я знав, що вона цілком може підняти голову достатньо високо і злизнути мене з мого виступу.
— ...Зринь увись, убий скотину!
Ковзаючи та крутячись на місці, я вловив каркас Тіні, занурився у сприйняття її, попрацював з текстурами, перетворив імовірне на цілком реальне, відчув, як воно просочилось у світ тонким завихренням, котре я слушної миті відобразив у правильному напрямку...
Звісно ж, це прийшло з боку сліпого ока почвари. Величезна каменюка нахилилася, неначе втративши контроль...
Можливо, елегантніше було розчавити гадину між двома брилами. Проте на такі тонкощі часу в мене не залишалось. Я просто переїхав почвару, залишивши її лежати розмазаною на гранітному шляху.
55
Карл фон Клаузевіц (1780-1831) — прусський генерал та військовий теоретик, який здобув визнання завдяки незавершеній праці «Про війну», де він виклав теоретичні зауваги щодо стратегії, тактики й філософії війни.