Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Та мандрівка виявилася довгою. Не хочу втомлювати тебе деталями. Як на те пішло, я опинився далеко від Амбера. Цього разу не шукав місцину, де був би якимось великим цабе. Це або вельми швидко втомлює, або створює труднощі — усе залежить лише від того, скільки відповідальності на тобі. А мені хотілося не відповідати ні за що і трохи відпочити.

Тексорамі — велике, відкрите всім вітрам портове місто, де ночі довгі, а дні — задушливі. Безліч гарної музики, цілодобова гра в карти. Дуелі вранці та бійки вдень — для тих, кому уривався терпець. А ще — прекрасне повітря. У мене був невеличкий червоний планер, і я майже щодня ширяв небом. Чудово мені велось! Я годинами грав на барабанах у підвальчику біля ріки. Стіни там пітніли майже так само сильно, як і відвідувачі, а дим плавав навколо ламп, наче струмочки молока. Коли я завершував грати, то «перемикався» на щось інше — зазвичай на жінок або карти. Там минала решта моєї ночі. Вражий Ерік! Це мені знову дещо нагадало... Він якось сказав, що я шахрую в карти. Чув таке? Ляпнути нісенітницю про єдину справу, де я не шахрую зовсім. У карти граю дуже серйозно! Я це вмію, і мені щастить. На відміну від Еріка. Проблема полягала в тому, що він був вправним у стількох сферах, що просто не міг стерпіти того факту, що хтось у чомусь може бути кращим за нього. Якщо ти повсякчас його перемагаєш — значить, шахруєш. Однієї ночі він затіяв через це огидну сварку — все могло закінчитися дуже серйозно. Але Джерард і Каїн вгамували його. Віддаю належне Каїну. Того разу він пристав на мій бік. Бідолаха... Знаєш, усе це зайшло надто далеко. Його горло... Байдуже, сиджу я, значить, у Тексорамі. Переймаюся музикою та жінками, перемагаю в карти, ширяю небесами... Пальми навколо, жовтушник нічний. Безмір приємних портових запахів — прянощі, кава, гудрон, сіль. Сам знаєш. Аристократи, купці та пеони — такі самі, як і в інших місцях. Моряки та різноманітні мандрівники — то припливають, то відпливають. Такі, як я, живуть собі, не встряючи ні у що. Так минули у Тексорамі два моїх щасливих роки. Справді. З іншими майже не спілкувався. Хіба що вітальними листівками через Козирі обмінювався вряди-годи, та й по всьому. Амбер майже повністю вилетів у мене з голови. Однак за одну ніч усе змінилося — у мене на руках був фул гаус[53], а хлопець навпроти мене намагався визначити, блефую я чи ні.

До мене заговорив Дзвінковий Нижник.

Ага, саме з цього все й почалося. Все одно я був не в гуморі. Ми якраз завершили кілька дуже напружених партій, і я увійшов у раж. До того ж, виснажився фізично — весь день літав, ще й мало спав минулої ночі. Згодом я вирішив, що в усьому винний пов'язаний з Козирями ментальний трюк, який спрацьовує, якщо хтось намагається зі мною зв'язатись, а я тримаю в руках звичайні карти. Звісно, зазвичай ми спроможні отримати повідомлення з порожніми руками — якщо, зрозуміло, не самі здійснюємо виклик. Можливо, то моя підсвідомість, яка на ту мить зовсім поплутала береги, за звичкою схопилася за реквізит. Хоча пізніше я мав змогу подивуватися цьому. Чесно, не знаю, що тоді трапилося.

Нижник мовив:

— Рендоме.

Тоді його обличчя розпливлось, і він сказав:

— Допоможи мені.

До того часу я почав поступово усвідомлювати, хто переді мною, але дуже приблизно. Все було немов у тумані. Тоді обличчя знову набуло чіткості, і я помітив, що мав слушність. До мене заговорив Бранд. Вигляд брат мав просто жахливий, та ще й він був чи то прикутий, чи то прив'язаний до чогось.

— Допоможи, — знову повторив він.

— Чую тебе, — сказав я. — Що трапилося?

— ...ув'язнений, — відповів він. Бранд сказав щось іще, але тих слів я не зрозумів.

— Де? — запитав я.

Бранд похитав головою.

— Сюди тебе не витягну, — сказав він. — Я без Козирів і надто слабкий. Тобі доведеться подолати довгий шлях.

Я не питав Бранда, як він вийшов на мене без колоди. Першочерговим завданням було дізнатися, де він. Я поцікавився, як мені вдасться його знайти.

— Дивися дуже уважно, — почув я на те. — Запам'ятай кожну деталь. Я зможу це показати тобі тільки раз. Приходь озброєним...

Опісля переді мною постав пейзаж. Може, з-поза його плеча — або з вікна чи бійниці. Не певен. Це було дуже далеко від Амбера — там, де тіні сходять з глузду. Далі, ніж я люблю заходити. Непорушність, що міниться кольорами. Вогненними кольорами. День без сонця в небі. Скелі, що, наче вітрильники, ковзають землею. Бранд сидів у чомусь на кшталт вежі — маленький острівець спокою на цій розбурханій сцені. Добре пам'ятаю. А ще пам'ятаю, буцімто щось скрутилося навколо підніжжя вежі. Блискуче. Призматичне. Схоже було, що ця істота охороняє вежу. Простір навколо був надто яскравим, щоб я міг чітко роздивитись її обриси, збагнути розміри. А потім усе зникло. В одну мить. І ось я знову роздивляюся Дзвінкового Нижника, а навпроти мене сидить хлопець, котрий ніяк не збагне — йому казитися через мою тривалу затримку чи поцікавитися: може, мені стало зле?

Хутенько завершивши гру, я пішов додому. Розлігся на ліжку, палив та міркував. Коли я вирушив у мандри, то Бранд іще залишався в Амбері. Потім, коли я запитував, ніхто й гадки не мав, куди він подівся. На нього трохи напала меланхолія — але зрештою він заспокоївся та й поскакав кудись світ за очі. Це й усе. Жодних звісток, жодних маршрутів. На виклики він не відповідав та й сам на зв'язок не виходив.