Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, очевидно, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн».

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось.

Він оглянув аркуш і похитав головою.

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні.

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав.

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу.

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім'ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову.

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа?

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров.

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад.

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нічого й сказати...

— Справді, нема чого й сказати, — завершив я. — І слова трохи скидаються на мій почерк — принаймні на перший погляд.

— Цікаво, а що трапилося б, якби першим туди дістався ти?

— Певно, нічого, — відказав я. — Здається, вони хотіли бачити мене живим, але заплямованим. Штука полягала в тому, що ми мали приїхати на місце по черзі. А я мав не поспішати рівно настільки, наскільки це необхідно для спланованої розв'язки.

Він кивнув.

— Так ретельно розпланували час, — сказав він. — Має ще бути зрадник тут, у палаці. Є ідеї?

Я гигикнув і потягнувся по цигарку. Запаливши її, знову гигикнув.

— Я щойно повернувся. А ти вже давненько тут сидиш, — мовив я. — І хто ж мене зараз найбільше ненавидить?

— Це делікатне питання, Корвіне, — зауважив брат. — Кожен за щось має на тебе зуба. Звісно, я поставив би на Джуліана. Однак така версія не тримається купи.

— Чом би й ні?

— У них з Каїном були чудові стосунки. І то багато років. Вони дбали одне про одного, завжди вешталися разом. Нерозлийвода. Джуліан досі такий холодний та дріб'язковий, як ти і сам пригадуєш. Але якщо він когось і любив, то це був Каїн. Не думаю, що Джуліан міг би так вчинити з ним, навіть щоб насолити тобі. Зрештою, якби йому треба було лише це, то він точно зміг би відшукати сотню інших способів дошкулити тобі.

Я зітхнув.

— Хто наступний?

— Не знаю. Я просто не знаю.

— Гаразд. Як, на твою думку, зреагують усі?

— Ти потрапив у пастку, Корвіне. Всі вирішать, що це зробив ти, байдуже, що казатимеш.

Я кивнув на мерця. Рендом похитав головою.

— Це може бути просто-напросто якийсь бідолашний бевзь, котрого ти витягнув з Тіні, щоб перекинути провину на нього.

— Знаю, — відказав я. — Дивно, але я повернувся в Амбер у найкращу пору, аби показати себе з найпоряднішого боку.

— Бездоганна пора, — погодився Рендом. — Тобі навіть не довелося вбивати Еріка, щоби здобути бажане. Подарунок долі.

— Так. І все ж, ні для кого не таємниця, що саме це я і мав намір зробити. І то лишень питання часу, коли мої війська — чужинці з дивною зброєю, які розташувалися тут — почнуть викликати роздратування. Наразі мене від цього вберігає лише зовнішня загроза. А є ж іще й учинки, в яких мене підозрювали навіть до повернення, — на кшталт убивства Бенедиктових слуг. Тепер ще й це...

— Так, — відказав Рендом. — Я відчував, що до цього йде, щойно ти почав говорити. Коли ви з Блейзом атакували, Джерард розташував частину флотилії так, щоб не ставати вам упоперек дороги. А Каїн, навпаки, напав на вас зі своїми кораблями і розбив вас на морі. Тепер, коли його не стало, підозрюю, ти поставиш Джерарда командувати всім флотом.

— А кого ж іще? Він єдиний придатний для такої служби.

— І все ж таки...

— І все ж таки. Визнаю. Якби я і вбивав когось, щоби зміцнити свій статус, то за логікою обрав би Каїна. І це, чорти б його взяли, правда.

— І як ти плануєш усе владнати?

— Розповідатиму всім, що трапилося насправді, й силкуватимуся довідатися, хто ж за цим усім стоїть. Маєш кращі ідеї?

— Намагався вигадати, як би забезпечити тобі алібі, але поки нічого не спадає на думку.

Я похитав головою.

— Ми з тобою надто близькі. Байдуже, наскільки все переконливо звучатиме, — можемо досягнути протилежного ефекту.