Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

На заході купчилися хмари — рожеві, перлові, жовті. Сонце мінилося від помаранчевого до червоного та жовтого. Чого хитаєш головою? Розумієш, я таким сонцем платив за міста. Коли поспішаю, то спустошую території... чи, точніше, обираю найпростіший маршрут. На такій висоті різноманітні будівлі відволікають. Тіні й текстура стають для мене всім. Ось це я і мав на увазі, коли казав, що польоти — це щось цілком особливе.

Тож я летів собі на захід, аж доки ліси поступилися місцем зеленим просторам, а ті з часом зблякли і розпались, обернувшись на коричневі, рудуваті та жовті плями. Все засяяло, розсипалося на крихти й узялося плямами. Мене винагородили грозою. Я спробував летіти якомога далі від неї, але блискавки спалахували повсюди, тож я злякався, що мій маленький планер не витримає таких сильних поривів вітру. Різко спрямувавши апарат униз, я в результаті побачив під собою ще більше зелені. Все ж мені вдалося вирватися від грози, і тепер жовте, палюче сонце світило мені в спину. Згодом я знову домігся повернути далеко внизу сувору, горбисту пустелю.

А тоді сонце зіщулилося, його оперезали обручі хмар. Вони шматочок за шматочком стирали світило з неба. Поспішне скорочення шляху занесло мене в таку далечінь від Амбера, де я ще ніколи не бував.

Сонце зникло, але світло зосталося — таке ж яскраве, як і раніше, але зловісніше та розпорошеніше. Воно дурило очі, викривляючи перспективу. Я опустився нижче, аби звузити поле зору. Скоро переді мною постали величезні скелі, і я заходився вишукувати знайомі обриси. З часом вони з'явилися.

Змушувати все рухатися й текти за таких обставин було легше, одначе на фізичному рівні це дуже збивало з ритму. Стало ще важче оцінювати мою ефективність як пілота планера. Я опустився нижче, ніж хотів, і ледь не протаранив собою одну зі скель. На додачу звідусіль почав сочитися дим і полум'я затанцювало — я чітко пригадував цей образ — безладно і скажено, просто виникаючи то там, то сям з тріщин, дір у землі та печер. Кольори замигтіли точнісінько так, як я і запам'ятав їх під час мого короткого огляду цієї місцини. Потім почали рухатися скелі — захиталися й попливли, наче кораблі без стерна у місцях, де народжуються веселки.

Вітер просто сказився. Висхідні потоки один за одним підкидали, наче фонтани, мене вгору. Я опирався їм як тільки міг, але розумів, що довго утримувати все купно на такій висоті не зможу. Тому здійнявся на значну висоту, намагаючись стабілізувати планер. Коли знову поглянув долі, то побачив щось схоже на дивну регату чорних айсбергів. Скелі кружляли, налітали одна на одну, відскакували, знову стикалися, крутилися, вигиналися на відкритих просторах, немов перестрибували одна через одну. Тоді мене почало смикати вгору-вниз, і я побачив, що шасі планера відірвало. Я дав тіням останнього копняка, а відтак знову поглянув униз. Попереду, на якійсь відстані, побачив вежу — світліша за кригу чи алюміній, вона стояла на міцній основі.

Останній поштовх зробив свою справу. Я збагнув це, щойно відчувши, як вітер став особливо докучливим. Тріснули кілька тросів, і я полетів униз — наче шлюпка по водоспаду. Я задер ніс планера вгору, тоді опустив його в дикому темпі, а коли побачив, куди він летить, останньої миті вистрибнув. Бідного планера розтер на порох один із заблуклих монолітів. Це видовище завдало мені більше болю, ніж власні подряпини, порізи та ґулі.

Рухатися мені треба було швидко, бо скеля мчала прямісінько на мене. Ми одночасно покотилися в різні боки. Я не мав жодної гадки, що ними рухає, і спершу не вбачав ніякої закономірності в їхніх переміщеннях. Земля під ногами була то теплою, то неймовірно гарячою, вона вся диміла, з неї вряди-годи випорскували язики полум'я, з численних отворів у ґрунті сочилися смердючі гази. Я замоторився до вежі, йдучи неминуче плутаним курсом.

Необхідну дистанцію здолав нескоро. Скільки саме часу минуло, не знаю — я мав постійно стежити за дорогою. Та все ж почав помічати цікаву закономірність. По-перше, великі камені рухалися з більшою швидкістю, ніж маленькі. По-друге, здавалося, що вони крутяться по орбіті один навколо одного — кола в колах, великі навколо маленьких, жоден не залишався на місці. Можливо, рух цей запустила одна-єдина порошинка чи навіть молекула. Однак я не мав ані часу, ні бажання намагатися знайти центр цього виру. Тримаючи все в голові, я, поки йшов, продовжував спостерігати — ймовірно, саме це допомогло мені уникнути кількох зіткнень.

Тож Чайлд Рендом до Вежі темної прийшов[54], еге ж, пістолет в одній руці, клинок у іншій. На шиї висять окуляри. Поки навколо все диміло і палахкотіло дивне світло, я не збирався їх одягати, однак зараз виникла потреба захистити очі.

Із невідомої мені причини камені трималися на віддалі від вежі. Спершу здавалося, що башта стоїть на підвищенні, однак, діставшись до неї, я збагнув, що правильніше було б сказати так: камені видовбали навколо вежі глибочезну яму. З того місця, де я стояв, було незрозуміло — це острів чи півострів.

Я мчав крізь дим та сміття, оминаючи язики полум'я, що виривалися з розломів та ям. Зрештою видряпався на схил, трохи змістившись із курсу. Ненадовго затримався там, де з вежі мене не було помітно. Перевірив зброю, вирівняв дихання і вдягнув окуляри. Все впорядкувавши, я підкрався до вершини і припав до землі.