Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Тож я заходився здійснювати попередню підготовку до ковзання в цьому напрямку: хмариться... збирається... темніє...
Я перенісся кудись деінде і в розпорошеному сні відчув, наче хтось знову намагається викликати мене, одначе це йому не під силу. Солодкий морок.
Прокинувся від дощу, несподіваного та сильного. Не міг точно сказати — небо темне через бурю, пізню годину, чи і те, й інше. Стало холодніше, тож я постелив собі плащ і влігся на нього, роззявивши рота. Періодично струшував краплі з плаща. Моя спрага поступово розтанула, тож я знову відчув полегшення. Камінь також став настільки слизьким, що я боявся скотитися з нього. Гори здавалися набагато ближчими, їхні шпилі осявали часті блискавки. У протилежному напрямку все тонуло в непроглядній пітьмі, тож я гадки не мав, чи мої переслідувачі досі поряд. Певно, дорога стала для них надто вибоїстою, щоб вони могли продовжувати погоню. Однак покладатися на такі припущення, проминаючи незнайомі Тіні, — не найкраща стратегія поведінки для мене. Я був трохи злий на самого себе через те, що заснув, але оскільки це не завдало жодної шкоди, укрився мокрим плащем і вирішив пробачити собі. Пошукав цигарки, які брав зі собою, і виявив, що принаймні половина з них уціліла. З дев'ятої спроби я достатньо пожонглював Тінями, щоби добути вогонь. Потім просто сидів собі й палив під дощем. Відчуття були приємними, тож я годинами навіть не ворушивсь, аби хоч щось змінити.
Коли буря зрештою вщухла і з неба позникали хмари, настала ніч, сповнена дивними сузір'ями. Ночі в пустелях особливо прекрасні. Значно пізніше я помітив, як дорога м'яко пішла під гору, а мій камінь почав уповільнюватись. Щось відбулось, якщо бути термінологічно точним, фізичні закони взяли ситуацію під контроль. Тобто, підйом сам собою не міг так радикально вплинути на швидкість каменя. У мене не було бажання впливати на Тіні, оскільки це могло збити зі шляху. Я хотів якнайшвидше потрапити на знайомі мені підконтрольні території — знайти дорогу до місця, де мої інстинктивні сподівання на дію певних фізичних законів мали більше шансів справдитися.
Тож дав каменю повністю зупинитися, зістрибнув з нього і поліз під гору. Йдучи, я грався з Тінями в гру, яку ми всі вивчили, коли були дітьми. Обходиш якусь перепону — сухе дерево, купу каміння — і робиш так, щоб небо по обидва боки від неї стало різним. Поступово я відновив знайомі мені сузір'я. Знав, що спускатимуся вже із зовсім іншої гори, ніж та, на яку піднімався. Рани мої досі тупо нили, проте щиколотка перестала діймати, вона хіба що більше затерпла. Я відпочив і знав, що зможу йти дуже довго. Здавалося, все буде добре.
Прогулянка виявилася тривалою, дорога повільно вела все далі вгору. Але зрештою я натрапив на стежку — і тоді стало легше. Важко, але неухильно йшов під знайомим небом, маючи намір продовжувати рух аж до ранку. Поки я йшов, мій одяг став відповідати цій Тіні — джинсові штани, жакет, сухе серапе замість мокрого плаща. Почув, як десь неподалік заухкала сова, а далеко позаду і знизу від мене лунало щось дуже схоже на підвивання койотів. Ці ознаки знайомих місць виповнили мене почуттям якоїсь безпеки, я очищався від решток відчаю, що охопив мене під час польоту.
За годину піддався спокусі ще трохи пограти з Тінню. Нема ж нічого надзвичайного в тому, щоб надибати серед цих пагорбів коня, котрий відбився від табуна — звісно ж, я знайшов його. Хвилин десять витратив на те, щоб подружитися зі скакуном, а потім осідлав його і з усіма зручностями помчав схилом. Вітер укривав наш шлях інеєм. Визирнув місяць, і вся дорога заблищала.
Якщо коротко, то я їхав усю ніч, перейшов через перевал і почав спуск задовго до світанку. Гора, що виросла переді мною, була дуже й дуже високою, що, звісно, за таких обставин просто чудово. По цей бік перевалу все поросло зеленню, покресленою акуратними дорогами, вздовж яких пунктиром стояли поодинокі помешкання. Усе там відповідало моїм бажанням.
Світало. Я дійшов до підгір'я. Джинсове вбрання обернулося на штани кольору хакі та яскраву сорочку. Світла спортивна куртка лежала переді мною, перекинута через коня. Високо над головою реактивний лайнер прошивав небо від краю до краю. Біля мене виспівували пташечки, день був тихим та сонячним.
Якраз тоді я і збагнув, що хтось промовив моє ім'я, — і знову відчув дотик Козиря. Натягнувши віжки, зупинився.
— Так?
Це був Джуліан.
— Рендоме, де ти? — запитав він.
— Доволі далеко від Амбера, — відповів я. — А що?
— Чи намагався хтось вийти з тобою на зв'язок?
— Останнім часом ні, — сказав я. — Але хтось силкувався викликати мене вчора. Я був зайнятий, тож не міг відповісти.
— То був я, — відповів він. — У нас тут виникла певна ситуація, про яку тобі краще знати.
— А ти де? — поцікавивсь я.
— В Амбері. Недавно відбулося кілька подій.
— Наприклад?
— Татко кудись запропастився. На диво давно. Ніхто не знає, де він.
— Він так робив і раніше.
— Так, але тоді він залишав накази і передавав комусь свої повноваження. Раніше він завжди чинив саме так.
— Справді, — сказав я. — А «давно» — це коли?
— Понад рік. Ти що, зовсім нічого не знаєш про це?
— Я знав, що він зник. Джерард колись про це згадував.
— То і додай до того часу іще трохи.
— Второпав. І що ви збираєтеся робити?
— У цьому й проблема. Досі ми вирішували питання в міру їхнього надходження. Джерард та Каїн і далі керували флотом згідно з батьковим наказом. За його відсутності вони мають право самі вирішувати, як їм діяти. Я знову взявся патрулювати Арденський ліс. Центральної влади, яка б судила, приймала політичні рішення чи говорила від імені всього Амбера — нема.
— Отже, нам потрібен регент. Ми можемо зняти для цього карту, я гадаю.
— Усе не так просто. На нашу думку, тато мертвий.
— Мертвий? Чому? Як?
— Ми намагалися викликати його через Козир. Повторювали спроби щодня упродовж останніх пів року. Жодних результатів. Що думаєш?
Я кивнув.
— Можливо, він і мертвий, — мовив я. — Але ти не припускав, що він міг влипнути в якусь історію? Є ж імовірність, що він потрапив у халепу, скажімо, його ув'язнили? Це теж могло бути.
— Темниця — не перепона для карти. Ніщо не перепона. Він міг би покликати на допомогу тієї ж миті, коли ми вийшли б із ним на контакт.
— Не сперечатимуся, — відповів я. Однак постійні думки про Бранда змусили мене продовжити. — А якщо він навмисно розриває контакт?
— Навіщо?
— Гадки не маю, але це можливо. Ти ж знаєш, наскільки він таємничий щодо дечого.
— Ні, — відрізав Джуліан. — Твоя версія не тримається купи. Він точно залишив би накази своїм потенційним спадкоємцям.
— Значить, чхати на причини та обставини. Що пропонуєш?
— Хтось має зайняти трон.
Звісно, я від початку розумів, навіщо потрібен був цей діалог — просто слушна нагода перейти до справи випала тільки зараз.
— Хто? — запитав я.
— Ерік, здається, буде найкращим вибором, — відповів він. — Насправді він уже кілька місяців править. Залишилася тільки формальність — узаконити його правління.
— І не як простий регент?
— І не як простий регент.
— Розумію... Он воно як... Стільки всього трапилося, поки мене не було. А якої ти думки про Бенедикта?
— Здається, він щасливий там, де перебуває зараз, — десь серед Тіней.
— А він що думає про всю цю затію?
— Не зовсім схвалює її, одначе ми гадаємо, що наміру опиратися він не має. Це б надто все заплутало.
— Розумію, — знову повторив я. — А Блейз?
— Вони з Еріком добряче посварилися через це, проте Блейз більше не керує військами. Він відбув із Амбера місяців три тому. Щоправда, може зашкодити пізніше. Але до того часу ми вже будемо готові.