Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Хвильку перепочив. Брила моя виявилася настільки комфортною, наскільки це можливо для каменя. Не було сенсу гнати її з пекельною швидкістю, коли все навколо, здавалося, протікає так рівно. Я випростався, заклав руки за голову і спостерігав за скелями, що наближалися. Міркував про Бранда та його вежу. Місце було правильним. Усе мало точнісінько такий вигляд, як у тому видінні, що він показував мені. За винятком охорони, звісно. Я вирішив, що маю піти навпростець крізь зріз Тіні, рекрутувати когорту солдатів, повернутись і дати всім чортів. Так, тоді все буде добре...

За деякий час я потягнувся, перекинувся і поглянув назад. Провалитися мені на цьому ж місці, якщо вони не продовжували погоні! Паскуди навіть трохи скоротили відстань.

Природно, я розлютився. Та хай йому грець, тому бою! Самі просили — і час отримати добрячого прочухана..

Я підхопився на ноги. Кісточка моя боліла зовсім трохи, майже заніміла. Здійнявши руку, я заходився шукати необхідні мені Тіні. Знайшов.

Поступово камінь зійшов з прямого курсу і рушив по дузі, змішуючись праворуч. Вигин затягувавсь. Я розхитувався параболічною дугою, прямуючи на переслідувачів. Моя швидкість у міру просування зростала. Часу здіймати позад себе бурю не було, хоч я подумав, що було б добре, якби вчинив саме так.

Коли я налетів на них — ворогів було дюжини дві, — вони завбачливо розбіглися. Частині з них це, однак, не вдалося. Я пішов на нову дугу і повернувся, щойно зміг.

Мене вразили мертві тіла: з деяких крапала кров, а два опинилися наді мною.

Я вже мало не взяв над ними гору, коли пролітав удруге, аж раптом збагнув, що деякі примудрилися вискочити на мою скелю. Перший із них, стоячи на краю каменя, витягнув меч і рушив на мене. Я заблокував його руку, вирвав з неї зброю і відштовхнув його. Здається, саме тоді я й запримітив шипи на зворотному боці його долоні та й порізався об них.

До того часу мене почали обстрілювати якимись метальними снарядами дивної форми, а на камінь видряпалося ще двоє. Здавалось, іще кілька воїнів скоро опиняться нагорі.

Що ж, навіть Бенедикт іноді відступає. Однак я хоча б дещо залишив на згадку про себе тим, хто вижив.

Я відпустив Тіні, витягнув одне шипасте коліщатко з боку, інше — зі стегна, відбив руку вояка з мечем і вдарив його у живіт. Упавши на коліна, щоб уникнути жахливого нападу іншого суперника, завдав у відповідь йому удару по ногах. Він також упав.

Нагору дряпалось іще п'ятеро, ми всі сунули на захід, а ще з десяток ворогів перегруповувалися на піску за моєю спиною в той час, як небо над ними повнилося трупами скривавлених літунів.

Із наступним кадром мені сильно пощастило, бо я впіймав його, коли той був на півдорозі до вершини. Він випустив дух і став четвертим у списку моїх перемог.

Коли я добив його, на камені об'явилося ще троє — одночасно з трьох різних боків.

Я кинувся до найближчого з них і пришив його, одначе двоє інших умить накинулися на мене. Поки я захищався від їхніх атак, до них приєднався ще й третій.

Не те щоб усі мої суперники були чудовими фехтувальниками, одначе на камені ставало надто людно, та й увесь він був у зазублинах і виступах, що завдавало мені клопотів. Я продовжував рухатися та відбивати удари, блокував напади, робив усе, щоб мої вороги заважали один одному. Частково мені це вдавалось, і коли я вишикував їх у потрібну лінію, то напосів на них і, отримавши кілька порізів — я мусив трохи відкритися, щоби досягнути результату — розрубав-таки одному з них череп, помстившись за біль. Він упав із краю брили, потягнувши і приятеля, з яким вони сплелися ногами та руками.

На жаль, безцеремонний лайдак забрав із собою мого меча, встромленого в якусь кістку, котру він люб'язно мені підставив. Сьогодні точно був мій день для втрати мечів. Навіть цікаво стало, чи не йшлося про цю обставину в моєму гороскопі. Може, варто було зазирнути туди, перш ніж сунутися сюди?

Хай там як, рухавсь я достатньо швидко, щоб уникнути удару останнього суперника. Виконуючи маневр, послизнувся на чиїйсь крові й полетів аж до переднього краю каменя. Якби я впав звідти, брила налетіла б прямісінько на мене, залишивши по собі тонесенького, як екзотичний килимок, Рендома, який мав би дивувати й тішити майбутніх мандрівників.

Ковзаючи вниз, я дряпав камінь у пошуках виступу, за котрий можна було б ухопитись, а хранитель вежі ступив кілька швидких кроків до мене і здійняв меч над головою, маючи намір зробити зі мною те саме, що я вчинив із його приятелем.

Я схопився за його кісточку, й мене добряче трусонуло — і бодай мені луснути, але саме цієї миті хтось спробував зв'язатися зі мною через Козирі.

— Зайнятий, — прокричав я. — Викличте мене пізніше! — й більше не ворушився, а мій ворог упав, загримів та покотився геть.

Я спробував упіймати його, перш ніж він сам не обернувся на тонкий килимок, але не встиг. Хотів врятувати йому життя, щоб потім допитати. І все ж моє становище цілковито влаштовувало мене. Вилізши на верхівку каменя, став по центру, щоби роззирнутися навкруги і поміркувати.

Рештки недобитків досі гналися за мною, але у мене була велика фора. Зараз я міг не перейматися щодо чергової партії гостей. З мене годі. Я знову прямував до гір. Сонце, котре я викликав, почало так гарно припікати. Я весь змок від крові та поту. Рани мої боліли. Мучила спрага. Скоро, скоро, вирішив я, має піти дощ. Перш за все треба подбати про це.