Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
«Репатріації» у зворотному напрямку — з Польщі до радянської України — зіткнулися з більшими проблемами, хоча новий, відсунутий далі на захід кордон означав, що значна більшість українських громадян міжвоєнної Польщі опинились в радянській Україні взагалі без жодних переміщень[396]. Після війни перша втратила на користь Радянського Союзу 47% своєї довоєнної території, включно з усією Волинню та майже всією Галичиною. Утім, навіть у своїх найбільш посунутих на захід межах Польща все ще мала на півдні та південному сході населення, що розмовляло українськими діалектами й сповідувало греко-католицизм чи православ'я. Хоча кілька тисяч українців вже було вбито поляками в Люблінському та Ряшівському воєводствах, громадянська війна не зачепила більшу частину південніших земель та гірський край[397]. У місцевостях, де встановлення державної влади забрало більше часу, у лемків та українців не було підстав сприймати комуністичний режим як загрозу своїм інтересам. У міжвоєнний період місцеве населення зазвичай голосувало за лівих і навіть на початку 1945 р. ототожнювало комунізм із інтернаціоналізмом, а Радянський Союз — із привабливою ідеєю Великої Русі. Найзахідніші частини цих земель заселяли бескидські лемки. Майже не відчувши трагедії війни, вони назагал не розуміли, чому обов'язково потрібно належати до якоїсь модерної нації. Після зміни кордонів лемки становили майже третину україномовного населення Польщі.
Ті з них, що наприкінці 1944 р. погодились на «репатріацію» з Польщі до радянської України, здається, зробили це через те, що вони сприймали Радянський Союз як батьківщину руських народів[398], а себе — членами цієї родини в широкому й плюралістичному розумінні цього слова. Хоча деякі, певно, виїхали як українці. Багатьох із них налякали умови, якими їх зустріла радянська Україна, і тому вони негайно повернулися до Польщі. Різниця між випасанням отар у Бескидах і роботою в колгоспі, скажімо, в Дніпропетровській області, була разючою, і більшість з тих, хто вже мав досвід обох занять, не вагаючись віддавали перевагу першому. Такі «ре-репатріанти» підробляли міжвоєнні польські документи чи називались поляками й отримували нові посвідчення особи від радянської влади. Оскільки вони досить часто говорили польською краще, ніж депортовані з Радянського Союзу поляки, такі хитрощі зазвичай проходили. У міжвоєнних польських документах графа «національність» була відсутня, і ця невизначеність давала особі певну свободу вибору своєї долі, а також нагоду поширювати «брехливі наклепи» (як це називала радянська влада) про життя в СРСР після повернення до Польщі[399].
Таким чином, якщо після Першої світової війни головним прагненням лемків було залишитись в одній державі з іншими карпатськими слов'янами, то після Другої світової вони хотіли залишитись на землях, на яких вони жили споконвіку. На початок 1945 р. така позиція стала загальноприйнятою, особливо після того, як у 1944 р. радянська Україна перестала виглядати «омріяною землею». Саме тоді польська влада почала тиснути на місцевих українців та лемків. Молодих чоловіків, які не зареєструвалися для «репатріації», арештовували, а польські служби безпеки та військові нападали на українські та лемківські села. Хоч постраждалі не завжди могли ідентифікувати нападників, вони знали, що це були поляки. Оскільки лемків примусово переселяли як українців, то польська політика фактично була зразком ефективної українізації. Місцеві польські функціонери, які розуміли різницю між лемками та українцями, були свідомі цього і постійно доповідали про лояльність лемків польській державі[400]. Однак державні посадовці на рівні воєводств сприймали ситуацію абстрактніше. Наприклад, керівництво Краківського воєводства вважало, що ситуацію можна спростити, якщо вважати лемків українцями та депортувати їх в ім'я творення «гомогенної, з національного погляду, держави»[401]. Відповідальний за переселення генеральний секретар ЦК Польської робітничої партії Владислав Гомулка, який сам походив із Лемківщини, наказав зупинити примусове переселення лемків[402]. Те, що його наказ було проігноровано, змушує припустити, що рішення про примусове переселення лемків разом із українцями йшло з Москви або, принаймні, що московські директиви трактувались саме так. Після капітуляції Німеччини, що завершила Другу світову війну в Європі, польські комуністи під час своїх акцій вбили майже 4 тис. цивільних лемків та українців. Армія Крайова та польські партизани знищили, без сумніву, ще сотні, якщо не тисячі осіб[403]. Польська регулярна армія та польські партизани самі були непримиренними ворогами і протягом 1945 р., а особливо у 1946 р., воювали на всій території країни. А для лемків і українців знайомство з представниками обох сторін допомагало передбачити, що на них чекає у комуністичній Польщі. Коли українське чи лемківське село горіло, його мешканцям було все одно, яку ідею Польщі сповідували нападники. Хоча Радянський Союз не був надто привабливим, польські націоналісти допомогли польським комуністам зробити життя в Польщі нестерпним. Так само як УПА допомогла українському радянському керівництву депортувати поляків, польські партизани допомогли польським комуністам депортувати українців та лемків. І поляки в радянській Україні, й українці та лемки в комуністичній Польщі спізнали водночас ненависть націоналістів і політику гомогенізації комуністів. Протягом перших восьми місяців 1945 р. майже 208 тис. осіб, записаних як українці, залишили Польщу[404]. Ті, що хотіли залишитись, шукали захисту.
396
У межах кордонів, передбачених угодою, укладеною в липні 1944 р., близько 600 тис. україномовних осіб становили менше ніж 3% польського населення. Див.: Repartiacja czy deportacja? / Misilo Eugeniusz (red.). — t. 1. — Warszawa: Archiwum Ukrainske, 1996. — s. 17–18. За тиждень до підписання таємного договору Хрущов звернувся до Сталіна з проханням приєднати до УРСР території навколо Холма. Таким чином, місце народження його дружини опинилося б у межах Радянського Союзу.
397
На цих територіях радянська влада звернула увагу на націоналізм місцевих поляків. Див.: Трагедія українців Польщі / Ред. Сергійчук Володимир. — Тернопіль: Тернопіль, 1997 — c. 128–132; Переселення поляків та українців 1944–1946. — c. 183.
398
ІІ/2196р., AWKW; «Informacja z prasy ukrainskiej nr. 2» // zesz. A.9.V., ecz. 9, MSW, AMPN; див. також звернення, наведені нижче.
399
Цит. за: Переселення поляків та українців 1944–1946. — с. 923. Про ререпатріації див.: Misilo Eugeniusz. Repartiacja czy deportacja?. — t. 2. — Warszawa: Archiwum Ukrainske, 1999. — s. 19, 125, 160; Депортації / Сливка Юрій (упор.). — т. 2. — Львів: НАНУ 1998. — с. 16.
400
Переселення поляків та українців 1944–1946. — с. 797; Misilo. Repartiacja czy deportacja? — t. 2. — s. 160, 180.
401
Misilo. Repartiacja czy deportacja? — t. 2. — s. 262.
402
Misilo. Repartiacja czy deportacja? — t. 2. — s. 103–104.
403
Misilo. Repartiacja czy deportacja? — t. 2. — s. 81–82, 94, 104–105; дані взято з: Wnuk Rafal. Wierzchowiny i Huta // Polska 1944/1945–1989. Studia i materialy. — t. 4. — Warszawa: PAN, 1996. — s. 87, i Motyka Grzegorz. ak bylo w Bieszczadach: walki polsko-ukrainskie 1943–1948. — Warszawa: Volumen, 1999. — s. 238–241.
404
Misilo. Repartiacja czy deportacja? — t. 1. — s. 85–87.