Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

У 1944–1946 рр. майже 780 тис. осіб, визначені як поляки або євреї, були переселені з радянської України до Польщі. Після радянської окупації 1939–1941 рр. і українських чисток 1943–1944 рр. слова «радянська» та «Україна» для більшості з цих людей не мали особливо позитивних конотацій[387]. Влітку 1944 р. багато поляків в Україні ще мали надію, що Польща, зрештою, поверне чи навіть збільшить свої українські території, а також вірили в те, що Британія та Сполучені Штати зможуть диктувати свої умови Радянському Союзу. Проте настрої змінились після кількох місяців радянського панування[388]. Утиски НКВС воскрешали в пам'яті 1939–1941 рр., тоді як УПА продовжувала напади на польських мирних мешканців, що розпочались у 1943–1944 рр. Ще довго після закінчення війни УПА проводила в радянській Україні етнічні чистки поляків, які не зареєструвались для «репатріації». Цілком імовірно, що НКВС створював псевдоупівські загони, а потім використовував їх для знищення польських поселень; також вірогідно, що загони НКВС «неофіційно» нападали на поляків[389]. Хай там як, «репатріацію» поляків з радянської України можна найкраще описати як недекларовану співпрацю НКВС та УПА. Арешти священиків та єпископів свідчили про те, що в польської громади було небагато шансів вижити в радянській Україні. В цей час люди говорили, що «якщо не виїдемо до Польщі, то вивезуть до Сибіру»[390]. Представники польського уряду, втілюючи в життя те, що вони вважали політикою в ім'я національних інтересів своєї країни, заохочували українських поляків до переселення[391]. Зрештою, тих, хто хотів залишитись, депортували силою. Навіть найвпертіших неписьменних польських селян, які дивом вижили на Західній Волині, примусово вивозили до балтійського помор'я. Отак радянські депортації завершили розпочатий ще УПА проект етнічного перетворення Західної Волині на територію без поляків. Радянська політика була спрямована на депортацію всіх поляків з передвоєнних польських територій, але оминула тих, що жили в СРСР до війни. Як наслідок, території колишньої польської Волині (що стали Волинською та Ровенською[392] областями УРСР) були цілковито очищені від поляків, а найбільшим польським осередком стали розташовані на сході території колишньої радянської Волині (Житомирська область УРСР).

Транспортування до Польщі було надзвичайно примітивним, досвід переїзду був принизливим, особливо для жінок, а тижні, проведені у потягах, несли з собою хвороби та смерть[393]. У вересні 1944 р. Польський комітет національного визволення був навіть змушений створити спеціальну епідеміологічну комісію, а переселенців одразу після їхнього прибуття до Польщі повинні були обробляти ДДТ[394]. Інша сторона цієї трагедії, хоч як іронічно це звучить, полягає у тому, що, оскільки переселення обмежувалось територією радянської України, відібраною у повоєнної Польщі, не кожен, хто хотів виїхати, міг це зробити, а довоєнне польське громадянство не гарантувало права на переселення. Якби було так, то не лише поляки та євреї, а й мільйони східних слов'ян, що були польськими громадянами у міжвоєнний період, могли би перебратись до Польщі, таким чином підваживши етнічну мету цієї політики. У цьому випадку визначальне значення мали радянські паспорти, видані у 1939–1941 рр., оскільки в них обов'язковою була графа «національність». Звісно, траплялось, що хтось у 1944 р. хотів бути поляком, але в 1939 р. через своє бажання визнаватись українцем отримав «не ту» національність у паспорті[395]. Декотрі поляки вважали за краще залишитись і якимось дивом уникли депортації. Інколи вони починали називати себе українцями. (Таких людей можна зустріти й сьогодні: в автобусі довгою дорогою з Івано-Франківська вони впізнають одне одного за польським іменем матері, перешіптуються на задніх сидіннях львівських трамваїв, а в київських кав'ярнях переходять на українську, коли якийсь зацікавлений відвідувач обернеться, почувши польське слівце.)