Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Toutes proportions gardees[382], це був ранньомодерний підхід до розуміння нації в категоріях, які ми розглянули у попередніх розділах. Цілком нормальною вважалась ситуація, коли партійні та державні функціонери відрізнялись за національною належністю, адже водночас вони становили єдину партію та єдину політичну одиницю — Радянський Союз, створений в 1922 р. Хоча місцеві мови теж підтримувались та кодифікувались, саме російська вважалась головною мовою високої політики СРСР. Проте ранньомодерний підхід до політичної нації поєднувався з модерним підходом до етнічної нації. Замість того, щоб спиратися на розмаїття культур і пропонувати вищу політичну лояльність для еліти, як це робили у ранньомодерних державах на зразок Речі Посполитої та імперії Габсбургів, Радянський Союз активно визначав та творив нації для всіх своїх народів. Територія СРСР була поділена на національні територіальні одиниці, а кожен громадянин отримав, зрештою, власну національність. Модерний націоналізм розглядає народ як суверена на його національній території та сприймає політику як засіб для просування цієї простої народної ідеї у сферу високої політики, ставлячи в такий спосіб її елітарних суперників у безвихідь і змушуючи їх вдаватися до ще більших вивертів для захисту. Одним із таких суперників ранньомодерної елітарної ідеї нації був комунізм і в цьому полягала певна суперечність.

Незалежно від того, чи поширювала радянська влада модерний націоналізм, чи ні, але у 1930-х рр. Сталін вдався до депортацій, а його політика спричинила Голодомор в Україні, оскільки він був переконаний у тому, що певні групи зраджують радянську державу заради власної нації[383]. Однак, оскільки тоді людей депортували у віддалені райони в межах країни, ці дії якось можна узгодити з вихідним розумінням нації. Зрештою, теоретично покарання було перевихованням, оскільки Сибір і Казахстан інколи творили чи принаймні зберігали радянську ідентичність депортованих. Депортації населення з Радянського Союзу після 1944 р. стали визнанням поразки. Те, що після 1944 р. радянського громадянства могли вже позбавити, а не нав'язати, як у 1939 р., свідчило про відмову від інтернаціоналізму[384]. В 1944 р. радянська влада припускала не лише те, що політична лояльність людей закорінена в їхній національності, а й що радянська влада неспроможна змінити такий стан речей. Це означало, що в СРСР сприймали не лише модерний діагноз політичної нестабільності (присутність представників чужих націй), а й враховували модерні приписи (відповідність населення національній території).