Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Цілком можливо і навіть вірогідно, що він помилявся; ми не можемо знати достеменно. Наївно було б думати, що польська політика могла здійснюватись без згоди Москви, хоча так само наївно думати, що Радянський Союз був ініціатором усіх польських політичних рішень. На основі політики, здійснюваної у березні — квітні 1947 р., ми можемо побачити, що під час операції «Вісла» радянські офіцери співпрацювали з місцевими поляками. Наприклад, офіцер Червоної армії і радянський шпигун у польському Генштабі підполковник Вацлав Косовський 29 березня висунув пропозицію про «цілковите знищення залишків українського населення на південно-східному прикордонні Польщі»; 12 квітня її прийняла Державна комісія з безпеки — центральний орган, що відповідав за боротьбу з організованим опором комуністичному режиму[430]. Ця ж комісія схвалила звіт міністра публічної безпеки Станіслава Радкевича. Радкевич був міжвоєнним польським комуністом, який провів роки війни в Радянському Союзі і служив у Червоній армії. Коли радянські війська увійшли до Польщі, його призначили відповідальним за внутрішню безпеку і до 1954 р. він очолював таємну поліцію. Присутнім був також ще один довірений Сталіна, міністр оборони маршал Міхал Роля-Жимерський. Він воював у легіонах Пілсудського і в міжвоєнний період отримав звання генерала, але через корупційний скандал був усунутий з посади, а під час війни вступив до Війська Польського, створеного Радянським Союзом, і завдяки Сталіну швидко дослужився до найвищого звання.

Навіть після отриманих на початку 1947 р. завищених підрахунків, польські військові стратеги вважали, що «залишки українського населення» не перевищують 74 тис. осіб. Насправді ж україномовних у Польщі було майже 200 тис. (або 0,8% всього населення)[431]. Абсолютні цифри досить високі, щоб уявити ступінь страждання, якого завдали примусові переселення, але їхня відносна частка досить низька, щоб поставити під сумнів думку про українську (на третину лемківську) загрозу польській державі. Це правда, що у 1947 р. частина українців підтримувала УПА і що ця підтримка зросла після депортацій українців до Радянського Союзу. Так само правда й те, що головною метою УПА було створення незалежної української держави й деякі вояки були готові продовжувати воювати проти переважаючого противника заради цієї ідеї. Хоча лідери ОУН і УПА тепер замовчували свою остаточну мету створення української держави в межах усіх «етнічних» українських територій і зменшили кількість нападів на польські війська, немає підстав сумніватися в конфлікті інтересів між УПА та польською державою[432].