Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Таким чином, ми можемо виокремити наступні національні проблеми, які Сталін розв'язував у 1944–1946 рр. По-перше, він прагнув позбутися німецького питання й очікував, що воно буде розв'язане так, як він і запланував; щодо цього Сталін не помилився. По-друге, він використав радянські ресурси, щоб розв'язати польське питання у Литві, Білорусі та Україні, а також українське питання в Польщі та Чехословаччині[376]. По-третє, Сталін хотів, щоб угорське питання в Румунії та Словаччині було розв'язане за допомогою депортацій, але відмовився надати збройну допомогу цим країнам і, зрештою, не змусив Угорщину пристати на його політику. Він також підтримував обмін населенням між поляками та чехами, але не втручався в цю справу. По-четверте, з поваги до Болгарії та Югославії Сталін говорив про братерство народів і навіть про майбутню федеративну Європу, а не про етнічну гомогенність. Загалом Сталін був зацікавлений у розв'язанні тих національних питань, що були ближчими до зони вторгнення німецької армії до СРСР у 1941 р. Чим ближчим конкретне національне питання було до Росії, тим більше він вдавався до історичних посилань, національних стереотипів і націоналістичної аргументації.

Польські комуністи розуміли це, тому, звертаючись до Сталіна, вони використовували націоналістичну риторику. Якуб Берман (1909–1984), член польського Політбюро, переживши війну в Москві, зауважив, що нові кордони та обмін населенням поклали край польсько-українському національному протистоянню, і закликав Сталіна для посилення польської держави відправити до Польщі більше поляків із Литви та Білорусі[377]. Це свідчить про те, що Сталін у своїх націоналістичних міркуваннях стосовно Польщі та України дійшов висновку, що депортації є не покаранням, а основою для створення нації. Це була важлива зміна, оскільки до 1944 р. жодну радянську депортацію не пояснювали метою консолідації нації[378]. У 1930-ті рр. Сталін депортував величезну кількість радянських громадян на підставі національної належності, однак ці акції були спланованим примусовим переселенням, а не кроком для творення націй у межах власних батьківщин[379]. У 1939–1941 рр. з колишніх польських територій Галичини та Волині було депортовано еліту. Така політика була спрямована проти незалежного політичного та громадянського суспільства чи проти вищого класу, бо, скажімо, не було жодної спроби депортувати всіх поляків без винятку. Після повернення Червоної армії до Галичини та Волині у 1944 р. Сталін «евакуював» чи «репатріював» цілі національні спільноти на «їхню» національну батьківщину. Осіб, визначених як поляки, було відправлено на захід — до комуністичної Польщі. Те, що кожна особа має власну національність, стало радянською позицією ще у 1920-х рр. Те, що національна належність може взяти гору над класовою, проявилось у радянській політиці 1930-х рр. Після 1944 р. справжньою новиною стало те, що національність може сприяти радянським інтересам у поєднанні окремих індивідів з певною національною територією.