Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Ото компанія зібралася — що й казати!
Я повертаюсь на корму, до Наталі. Вона дивиться в бінокль.
— Здається, ми проминули чималий острів — он, вище за течією. Можна повернутись. Там укріпимось і спробуємо втримати позицію.
— Коли що — ми маємо колючий дріт і всі засоби для спорудження дирижабля.
— Певно, це острів Лакруа, — долучившись до нас, повідомляє Роман Веллс. — Я тут уже бував. Найбільший острів у Руані. Там є ковзанка, якісна інфраструктура, — це все може нам стати в нагоді. Та й мости до острова зруйновано, принаймні так мені здалося.
Лакруа? Поганий знак, надто коли втікаєш від того, хто ладен тебе розіп’ясти. Втім, ми таки розвертаємось і пристаємо до цього берега, що, сподіваюся, нас прихистить.
Я вивчаю місцевість. Острів Лакруа менший за Сіте, будівлі новіші. Як і казав Роман, три мости, що вели до острова, повалено (чи навмисне зруйновано — мабуть, за часів громадянської війни).
Тож дістатись острова можна тільки по воді.
Роман і решта молоді поспіхом заходяться майструвати довкола острова захисний електричний паркан. Це забирає не одну годину. Нарешті вони під’єднують загорожу до трансформатора. На щастя, електроенергія в місті є. За словами Романа, мережа під’єднана до найближчої атомної електростанції, цілком автоматизованої і досі справної.
Тільки-но наші слуги люди впоралися з оборонною системою, — бачу, як вдалині курить хмарка пилу.
Пацюки.
Ми з Наталі видираємось на дах якоїсь висотки. Припавши до бінокля, вона пробує оцінити ситуацію. Тоді передає його мені. Я бачу тисячі пацюків. Їхній запах такий гострий, аж мої ніздрі, попри значну відстань, мимоволі здригаються.
— Не думала, що їх буде аж так багато, — шепоче Наталі.
Мене завжди дивувала людська наївність. Ми ж на власні очі бачили пацюче військо — ще у Версалі!
Діставшись берега, кількасот гризунів пускаються вплав — просто до нас. Подолавши річковий рукав, нападники вмирають, уражені електричним струмом від контакту з нашою захисною системою. Та це їх не спиняє.
— Так дивно: бачити, що перші, хто торкнувся дроту, помирають, — і не відступати.
— Якщо смерті вони не бояться — нам буде непереливки, — зітхає моя служниця.
Ніщо їх не спиняє. Пацюки задумали безпечно потрапити на острів по містку з трупів, який тут-таки намагаються спорудити.
— Пливучи до острова, щури намокли, тож тепер вони самі — провідники електричного струму, пояснює Роман, долучившись до нас. — Шансів у них катма.
І справді, по кількох невдалих спробах, ціною життя сотень наших побратимів, брунатна орда врешті капітулює — щоб отаборитися на березі.
— Пацюки взяли нас в облогу! — репетує Есмеральда, підскочивши до мене, Анджело й Піфагора. — Погляньте-но, вони вже лагодяться будувати греблю — там, вище за течією. З островом Сіте це спрацювало, тому й тут — стратегія та сама. Що тепер? Чекати, поки вони припхаються, поморять усіх голодом і нападуть, як того разу?
А що коли людські забобони все-таки небезпідставні? Де Есмеральда, там і халепа — невідь-звідки, наче пороблено. Еге, ця чорна кішка точно на біду. Я прошиваю її поглядом — мої зелені очі проти її жовтих, — тоді випалюю:
— Я знаю, що робити.
Всі як один дивляться на мене — і я відкриваю свою найзаповітнішу мрію.
— ПОРОЗУМІТИСЯ.
— Порозумітися… з ким? — зацікавлено ворушить вушками Есмеральда.
— З Тамерланом.
— Але як? — допитується Наталі.
— Звичайно, Шампольйон може перекладати, та особистий контакт, як на мене, дієвіший. Щурячий король має Третє Око — я також.
Чом би нам не налагодити прямий зв’язок? Досить лише під'єднати наші мізки одне до одного — і ми зможемо вести діалог або навіть знайти рішення, що влаштувало б усіх.
— Ти ладна говорити з тим, хто хоче всіх нас прикінчити? — обурюється Есмеральда.
— Укласти мир можна тільки з ворогами, — роздратовано відрубую я.
— Та ж він — кровожерливий щур! Він як побачить тебе — прикінчить, а тоді й нам кишки повипускає, — нявчить чорна кішка. — Ти не знаєш, яка різанина була на Сіте, — тому й віриш у ці перемовини, але послухай мене, з цим пацюком не домовишся.
Піфагор чухає задньою лапою за вухами — ретельно зважує всі «за» і «проти».
— А зрештою, — нявчить він, — чом би й ні.
Наталі з Романом вагаються. Тоді Шампольйон пропонує:
— Коли що — я можу влаштувати зустріч. Полечу до берега й переповім Тамерланові вашу пропозицію. Я буду високо — мене їм не дістати.
— Ти говориш щурячою мовою?