Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Тобі що, — сказав Валерик. — У тебе які турботи?
Антоніна стояла в темних сінях, притулившись лобом і долонями до хатніх, продірявлених кулями дверей. Я обережно взяв її за плечі, повернув до себе. У присмерку я близько бачив її блискучі очі. Вони запитували. Кожен кришталик розширених глибоких зіниць запитував: за що?
За що?
Вона питала у мене — сильнішого, старшого. Як я міг відповісти їй? Десятки народів на землі було втягнуто в цю тривалу війну. І нам дісталося найбільше, на нас упав увесь тягар фашизму. Але й у нас горе розподілялося нерівномірно. Когось воно обирало постійною мішенню. Било з плеча, до повного сирітства, а то й зовсім підтинало під корінь.
Я взяв її за плечі і, пригнувшись, доторкнувся чолом до її чола. Ми стояли отак, і я відчував, як її відчай, її страшна туга, що замкнулася в собі, її біль, ладні тут, у порожній хаті, розростися ще дужче і стиснути горло, поступово стихають, пом’якшуються, наче моє тіло приймало їх на себе, мов електричний розряд. Мені було легше впоратися з цим, я ж був досвідченіший і старший. Кожен з нас, хто воював, був набагато старший від тих, хто залишався в тилу.
Ми стояли отак, і я відчував, як цей біль, що переливався в мене, дивне нерухома ласка зближують нас ще більше, ніж радість дотику, яку ми відкрили для себе вночі. У цьому ущільненому війною житті все відмірювалося нам щедрою дозою: радість і горе; ні від чого не доводилося відмовлятись.
Не знаю, скільки б ми отак простояли, якби не Серафима. Вона несподівано закашляла у мене за спиною, чортихнулася й зачовгала ногами.
— Ну й грязюка! Вдавитися можна од такого дощу. А ти чого вилупив баньки, бандитська мордо? У, псина.
Останнє стосувалося Буркана. Він стукотів хвостом по стояках дверей, мов барабанний дроб вибивав. Та й було чого. В одній руці Серафима тримала пузатий глечик з молоком, а в другій — кошик з хлібом та з ковбасою.
— Помрете з голоду, стоявши в калідорчику, — промовила Серафима. — О-ох, віку мало, та горя багато… А все-таки треба про живе думати. Зустрічай, серденько, куму-сваху.
Антоніна отямилася, провела Серафиму до хати й посадила. Я зрадів бабі. Правду кажучи, я забув про неї — не до того було. Але вона сердилася, лайливиця Серафима. Перша прийшла до хати.
— Хіба ж їй можна голодувати? — сказала баба. — Он яка стала. Самі очиська. Ага, — згадала вона. — Там тебе нехрист отой чекає, Попеленко. Я його не пустила. Велів переказати: Гнат прийшов. От уже радість! Чи часом Гната до свого війська не берете? Ви його за гетьмана візьміть!
— Бабцю! — озвався я. — Не ганьбіть. Краще погодуйте її, бабціо, вона справді нічого не їла сьогодні.
І квапливо вийшов у сіни. Там, поблискуючи металом, стояв МГ. Антоніна ступила слідом і притримала за рукав. Вона дивилася на мене й вимагала у відповідь прямого погляду.
— Скоро повернусь, — випалив я. — Не турбуйся.
«Негайно сповісти, коли комунари виїдуть з грішми в Ожин. Твій Ясенок».
Я роздивляюсь прислану з УРу записку на подвір’ї у Глумського, затуливши її од дощу тілом. Чи ти ба, «Ясенок». Які зворушливі імена. Вона Ясонька, він Ясенок. А ми «комунари». Так у них заведено називати нашого брата: «комунари», «совіти», червоні». Вони думають, це лайка.
…У сараї настирливо креше копитом Справний. Іде дощ.
— Ну що ж, усе гаразд, — кажу я Глумському. — Вони клюнули. Можна їхати до Сагайдачного. Певен — не зачеплять.
— Нібито, — згоджується голова.
— Мішки в кузні? Під охороною? — питаю я.
— Еге ж. Там Попеленко, Валерик і Маляс.
Глумський розчиняв навстіж двері сарая. Очі жеребця спалахують червонуватим відблиском. Справний просував тонку морду крізь жердини загородки, схропує, втягуючи повітря і вивертаючи рожеву нижню губу. Ніздрі у нього атласні, ніжні.
— Він баский, але не дикий, — попереджав Глумський, знімаючи з стіни кавалерійське сідло. — Боятися не треба. Слухатиметься тебе, звик, що хазяї міняються…
Рука Глумського, як скребок, проводить по спині Справного. Потім Глумський накидав пітник на холку і зсовує його назад по хребту, за шерстю, щоб вона не збилася під сідлом і не натерла коневі спину.
В усіх рухах голови — хазяйновитість, передбачливість і спокій. Голова не дав своїй любові прохопитися назовні, але вона вгадується в тих скупих рухах — любов, замаскована під піклування.
— Ніколи у мене не було такого коня, — кажу я.
— У мене теж!
Він лунко ляскав жеребця важкою долонею по животу, щоб той видихнув повітря, і спритно затягує попругу.
— Не жени, — застерігав він, — сам піде. А коли гнати доведеться, не давай потім стояти, поводи. Та й пити сам знаєш, коли давати. Кулемет береш?