Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Маляс і Кріт, відкинувши палиці, почали опускати мокру труну. Антоніна стояла не поворухнувшись, навіть не здригнулася від пострілів.
Рядом зі мною несамовито закричала розбуджена дитина. Це Параска Єрмаченкова притарабанилася сюди з своїм первістком Іваном, який не знав батька і якого недавно врятувала моя Серафима, коли він мало не задихнувся, появившись на світ. Параска, недотепа, почала так колисати дитину, наче хотіла на вербу закинути.
Іванове личко, завбільшки з долоню, ніс гудзичком, майнуло переді мною. Звичайне поросяче личко немовляти. Але я глянув на нього пильніше. Ні, нічогенький був хлопець. Найголосніше за всіх кричав.
Я обернувся до Антоніни. І вона відчула мій погляд, підвела очі. Глянула уважно, наче спершу не впізнавала, та ось немов що зрушило в зіницях, упала запона, і, хоч вираз обличчя не змінився, вона дивилася, як дивляться на свого, близького. Я згадав побоювання Глумського і з люттю, з болем подумав: виживу! Ні в чому не відступлю перед ворогом, але виживу. Не покину її. Я хочу бавити наших дітей. Ні від чого не хочу відмовлятися, що наложить людині в житті.
— Вирішив усіх озброїти? — запитав я, нахилившись до Глумського. — Думаєш, Маляс нас підсилить?
Глухарчани, повертаючись з кладовища, розтяглися довгою вервечкою. Вервечка саме наближалася до озимого клина, що яскраво зеленів під дощем. Стежина, що вела до криниці, чітко перетинала озимину.
Голова відповів не зразу. Спершу глянув довкола. Мовив тихо:
— Є думка. Адже нам треба спіймати Горілого за всяких обставин.
— Що значить «за всяких обставин»?
— Тобто навіть і тоді, коли ти не приведеш підмоги з Ожина.
— Голово! — не витримав я. — Перестань підписувати похоронні! Може, тобі ця ідея і подобається, а мені ні.
— І мені не подобається, — промовив Глумський спокійно. — Просто я звик за колгосп думати, ти не збагнеш. А щоб ти доскакав куди треба, я Справного дам.
— Справного?
Якби Глумський пообіцяв мені заправлений бронетранспортер, я не здивувався б більше. Справний!.. Глумський так упадав коло нього. Купував овес за скажену ціну, розпродуючи на базарі своїх курей і масло: колгоспна каса частенько була порожня.
Справний! Королівський жеребець з горностаєвою смугою вздовж храпа. Гордість і слава Глухарки!
Я вражено глянув на Глумського. Зім’ятий картуз сидів на ньому по-молодецьки, набакир.
— Слухай, «яструбків» багато, а Справний на всю округу один, — сказав я. — Ти не обмовився?
— Я не такий старий — забалакуватися, — буркнув Глумський. — Справний тебе винесе. Через будь-яку біду перескочить. Бери!
Поминки справляли у Кривендихи, але не у дворі, де ще стояли столи й ослони, що нагадували про недавню гулянку, а в хаті, яка без хазяйки здавалася порожньою і величезною. Поминали недовго. Та й чого було засиджуватися? Шматок ставав кожному поперек горла.
Біля хвіртки до мене підійшов Валерик, торкнув за плече. Очі в нього були заплакані. За плече він закинув німецький автомат, не новий, звичайно, але старанно вичищений від іржі, змащений автомат — подарунок Глумського. Глухарка при бажанні могла б озброїти цілу роту.
— Це правда?
— Що правда?
— Те, що мені Глумський сказав.
Ми стояли неподалік від стосу дров, тих самих… Коли це було? Невже тільки вчора? По поліняках, по берестині, по сучках стікали світлі краплі. Валерикове обличчя зберігало сліди вчорашньої події. Безкозирка прикривала опухле вухо. Але це був мій союзник і друг.
— Глумський коли вже говорить, то говорить правду, — сказав я. — А ти про що все-таки?
— Про Варвару, — прошепотів він, оглянувшись.
Я дивився, як пішла до своєї хати Антоніна. Сама. Вона йшла прямо, як завжди, ніби тримала на плечі уявне коромисло. Я знав — на людях вона нічим не виявить своїх переживань. Але що буде з нею, коли вона зайде до своєї порожньої хати?
— Пристрелити її мало, Варвару! — видихнув Валерик.
— Там уже є один, який пристрелить, — сказав я безжально.
— Ех! — моряк похитав головою. — Адже я думав, це в нас серйозно.
— А Нонна?
— Не Нонна — Вікторія! — поправив він мене.
— Добре, Вікторія. А воювати будеш?
— Буду! — буркнув Валерик із серцем. — Тільки скоріше б уже! Мені завтра вирушати в дорогу. Встигнемо?
— Встигнемо! Разом і підемо в Ожин. Дорогою навоюємось.
— От і добре, — зітхнув він. — Ех… Некультурно вийшло!
— Та забудь ти про Варвару!