Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Мені. Гупана вмовити не так просто.
— Ото ж то. Думаєш, вони не перекриють дороги? Дурненькі?
Він, Глумський, міркував тверезо, заперечити було важко. Я виїхав би в Ожин негайно, поки записка, що лежала у Гнатовій ватянці, не потрапила за адресою. Але як у Гупана вимагати людей, не переговоривши спершу з Сагайдачним? Мені в цьому розкладі випадали дві далекі дороги.
— Постараюся вижити, — сказав я Глумському.
— Так-то воно так… А думати й про інших треба. Ти не один на землі.
Він ще більше насупився. Куртка його промокла наскрізь. Краплі всотувалися в неї, мов у промокальний папір. Після нашого повзання по кар’єру сукно набуло рожевуватого відтінку.
— Ти поміркуй, — озвався він.
Мабуть, він не був би головою, якби не вмів зазирати далеко. Але я не хотів думати про смерть. Той, кого охоплювали похмурі передчуття, бився оглядаючись. А коли починаєш берегти себе в бою, то напевне дістанеш кулю. Усе це були фронтові істини, які я привіз у Глухарку в готовому вигляді, перевірені досвідом тисяч людей.
— Я подумаю, — пообіцяв я. — Але помирати не буду.
— Дай боже.
…От уже ніколи не думав про дітей. Не знаходив у собі батьківських почуттів. Ну що приємного в пелюшках і крикові? Лисі вони чогось, ті немовлята, очі безтямні, брови поросячі, і завжди вони то слину пускають, то мочаться, і при цьому вигляд у них такий серйозний, мов у боввана, ще й очі вирячені. І чому цим добром так захоплюються жінки? Але якби у нас з Антоніною… Слово честі, ця думка була мені приємна. Мабуть, про дітей починаєш думати тільки тоді, коли полюбиш їхню майбутню матір: ще одне відкриття, яке я зробив за останні дні в Глухарці. Скільки відкриттів! Жити було варто, факт.
Коли я йшов, то відчував на своїй спині впертий погляд голови. По-моєму, він і досі приміряв до майбутнього думку про внука. Цебто про мого сина, який міг залишитися сиротою.
За роки війни в Глухарці навчилися швидко, не по-сільському, а по-військовому, по-фронтовому ховати вбитих. Без нічних посиденьок і довгих обрядів. То бомбардування, то поліцаї а обшуком, то продовольчі реквізиції на користь «доблесних німецьких військ»… А тепер, коли все повинно було заспокоїтися, бандери під боком. Хтозна, коли знову наскочать, не встигнеш і з похороном.
Десь опівдні на Гавриловому горбі було викопано дві ями, і Лебідка потягла по обсадженій плакучими вербами дорозі воза із трунами, наспіх збитими з грубих дощок-самопилок. Слідом ступали під дощем глухарчани — хто рогожиною накрився, хто німецьким шурхотливим маскхалатом, а хто в чому прийшлося: в шинелі або ватянці, одежині на всяку погоду. Я тримався позаду. Не хотілося заважати процесії з своїм кулеметом. Рядом з Антоніною, взявши її за руку, йшла Серафима.
Маляс, озираючись на мене, шепотів своїй жінці:
— Чула? На гончарні два мішки грошей викопали… Он чого «зелені» копирсалися! Копирсалися, а не знайшли. А Глумський викопав!
Малясиха йойкала, розводила короткими ручками, штовхала Маляса в бік і теж оглядалася, немовби вимагаючи від мене підтвердження чутки. Зрідка у низці намоклих людей мелькав Варварин жакетик. Ми вирішили відпустити її на похорон, щоб ні в кого не виникло непотрібних запитань. Недалечко од Варвари йшов Попеленко з автоматом. Валерик, тримаючи в руці безкозирку, ступав за возом. Часом він відшукував поглядом Варвару. Може, шукав співчуття?
До кладовища Кривендиху й Семеренкова везли на одному возі, рядком; смерть ніби поріднила їх — обоє й працювали на одному заводику, і загинули в один час від бандитської руки, здавалося, й поховають їх разом, однак на Гавриловому горбі шляхи їхні розійшлися; тут, серед хрестів, обелісків і нічим не позначених горбочків, у глу-харчан були родові земельні володіння з непорушними межами, так само як на присадибних ділянках. Гончар рушив до своєї рано померлої Семеренчихи на західний схил горба, а Кривендиху віднесли на східний.
Сойки й ворони, надсадно горлаючи, ширяли поміж вербами та березами. Вузька, ощадно викопана Семеревкова могилка скидалася на окоп для кругової оборони з бруствером по обидва боки. На Гавриловому горбі земля була жовто-піщана, розсипчаста. Дарма що гончарі все життя мали справу з глиною, а ховали їх, як заведено, у сухому піску.
— Не в свій час помер, — зітхнув рядом один із сімдесятирічних близнюків Голенух.
А коли у свій час?.. Війна привчила нас, солдатів, до думки, що природно помирати замолоду. Коли на фронті вбивало літнього чоловіка, такого, як Семеренків, ми теж дивувалися, жаліли: чого він потрапив сюди, йому б жити та й жити!