Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Кременчука аж тіпнуло усім тілом, але очі мимохіть вп‘ялися в екран. Примружився. Світляки-номери, що злилися в любовному екстазі, на відміну від усіх інших ледь помітно, але відчутно, пересувались по простору електронної мапи. На якомусь транспорті вони своєї справою займаються, чи що?
— На транспорті, на транспорті, — почувся голос Дарта Вейдера і Богдан аж здригнувся, лише за мить зрозумівши, що останні міркування він висловив вголос. — От на тому транспорті, — і випростана рука зловісної істоти вказала на вікно, за яким до Зорі Смерті наближалося два апарати: незграбно-видовжений та прилизано-трикутний.
Останній аж до болю був знайомим Кременчуку. Але до чого тут зрадливі коханці?
— Вас не дивує ось ця область, вільна від номерів? — вивело його з розгуби шипіння електратора.
Він вже знову вказував на екран, на отой порожній прямокутник, що відразу кинувся в очі капітанові ще тоді, коли його тільки-но привели до цього приміщення. Не дочекавшись відповіді, Дарт Вейдер продовжив:
— Це є заборонна зона для білкових нікчем. Там розташована стара, законсервована нами, військова база. На ній навіть зорельоти є. Цілком застарілої конструкції, щоправда, і такі, що до недавнього часу здавалися нам недієздатними.
Богдан слухав все уважніше й уважніше.
— А чому „до недавнього часу”? — спитав і чи то йому здалося, чи то насправді в шипінні електратора ковзнули розпачливі нотки.
— А тому, що ваші підлеглі, не відаючи того, що усі їхні пересування нам відомі, пробралися на базу і навіть змогли здійняти одну з найзастаріліших конструкцій. — З розпачливими нотками раптом змішалися насмішкуваті. — Отже, якимсь чином їм вдалося підняти її. Щоправда опісля одного невдалого старту. Опісля вибуху, за результатами якого на базу „Луна” відразу була спрямована патрульна „суперашка”. Її пілоту було наказано до певного часу не вмішуватися в перебіг подій і лише супроводжувати іншу конструкцію, яку ваші підлеглі спромоглися таки навіть вивести на орбіту. Більше того, вони спромоглися лягти на траєкторію, кінцевою точкою якої є… — Електратор витримав невеличку паузу. — Є Зоря Смерті!
„От так Сонька! От так Норильцєв!” — аж заскавучав подумки від захвату Кременчук, враз притлумлюючи всі свої пекучі ревнощі. До кого ревнувати? До пацана того?! Йому лише мозки треба вправити, не більше. А Соньці… Гаразд, от долетять вони до Зорі Смерті, розберемось. З усім розберемось. І, взагалі, ревнувати йому ще Сніжанка заборонила, коли вони з Оленою ледь не розвелись через це.
— Тож ви нічого мені сказати не хочете? — прошелестів Дарт Вейдер, порушуючи нервовий плин думок Богдана.
— А що я вам казати маю? От мої підлеглі прибудуть невдовзі, я з ними зустрінусь, пораджусь, тоді, може, й…
— Капітане, ви зовсім не розібралися в ситуації. Я ж вам роз‘яснив, що за першим же фактом вибуху в забороненій зоні, мною на Хот був направлений патрульний на „суперашці” з наказом невтручання в перебіг подій, а лише з метою спостереження за ними. Він і зараз спостерігає…
Електратор знову махнув рукою у бік вікна, за яким і довгастий апарат, і ескадронний корабель, набули вже ясних обрисів. Обрисів видовженої ракети та плаского трикутника.
— Більше того, — продовжував між тим Дарт Вейдер, не повертаючись до Кременчука, — за першим же моїм наказом, в разі, якщо ви в найближчі три хвилини не почнете роз‘яснювати мені принцип малоенергетичного проколювання простору… За першим же моїм наказом „суперашка” атакує корабель ваших підлеглих. Або, щоб було переконливіше, беззахисний корабель ваших друзів.
— Стоп, стоп, — забелькотів капітан, відчуваючи, як кров (чи нанороботи?) відпливає від його обличчя, — почекайте, почекайте… Давайте розберемось!
— Відлік піш-ш-шов, — крижаною шугою прошурхотів електратор.
І, дійсно, в залі з опуклими стінами почав мірно й загрозливо стукотіти метроном. Чи чиєсь збайдужіле серце.
— Тук… тук… тук…
— Почекайте, почекайте, електраторе! Ми так не домовлялися…
— Тук… тук… тук…
— Стоп, стоп!.. Давайте наші проблеми самі вирішувати! До чого тут ота дітлашня?!
— Тук… тук… тук…
— От, ч-чорт!.. Для того, щоб проколювати простір треба… треба…
— Тук… тук… тук…
— Сто-о-о-оп!!! Та зрозумійте ви, що не знаю я отієї механіки, не знаю!.. І ніхто не знає. Ми лише пасажири на цьому кораблі, пасажири!
— Отже, ви таки відмовляєтесь казати правду?
— Тук… тук… тук…
— Та я ж вам саме її кажу, саме її, а ви мені не вірите!..
— Тук… тук… тук…
— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять зайняти бойову позицію!
— Тук… тук… тук…
Трикутник за вікном, що до того линув позаду й трохи ліворуч від видовженої ракети, почав розвертатися просто на нього передньою широкою гранню.
— Тук… тук… тук…
— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять…
— Ні-і-і-і!!!
— Ціль!
Синяве полум’я декількома світловими стовпами вирвалось з чорної площини й огорнуло довгастий корабель. Кременчуку здалося, що простір навколо затремтів. Чи то в нього сльози на очах затремтіли?
— Ні-і-і-і!!!
Вогняний кокон в чорному просторі розпочав зеленіти, жовтіти, допоки не набув червоного кольору і безгучно розлетівся в усі боки, в напівкосмосу розкидаючи полум’яні клапті, в одному з яких стрімко обвуглювались тіла, які так і не встигли розімкнути своїх обіймів. Тіла Соньки та Ігоря.
— Ні, — встиг ще видихнути Богдан перед тим, як безсило підігнути ватяні ноги й впасти на гладеньку, чисту до стерильності, долівку.
„Нксо, Нксо, — билось в його скронях, — ти маєш щось зробити, Нксо!..”
А потім в скронях щось луснуло, в очах почало стрімко темнішати і останнє, що встигнув розрізнити Богдан, це тоненька цівка чи то диму, чи то пилу, що зацебеніла по стерильній площині підлоги. А потім настала темрява. В якій вже не знаходилось місця навіть для звичного сріблястого мерехтіння.
Спочатку Нкса не зрозумів, що воно сталося. Він сидів, прихилившись спиною до гарячої стінки кубічного бункеру й намагався не думати ані про що. Ані про далекий Пірр, поверхню якого сховали від нього клуби всепланетної пожежі та пронизливі космічні відстані. Ані про Ігоря, з яким так весело було борюкатись, забуваючи про ті самі пожежі та відстані. Ані про суворого капітана Крчука, якого…
Нксі кортіло світла. Хоча б трішечки світла. З усім іншим можна буде й потім розібратися. Навіть із самотністю своєю. Крчуче, куди ж тебе забрали?!..
Піррянин заціпенів. Тіло в нього вже й не пекло. Воно потроху ставало нечутливим до оточення і перетворювалося на обвуглену колоду. З якої за будь-якого необережного поруху могла посипатися зола. Зола?!?
Тільки зараз до крчовника дійшло, що щось дрібне й шерховате сиплеться на нього з гори, миттєво зникаючи в зів’ялих пасмах смух-трави й наповнюючи їх якоюсь не рослинною, а тваринною силою. „Крчуче?!” — зойкнуло щось. І лише за хвилину Нкса зрозумів, що це клацнув замок горішнього люку і водночас останні цівки «золи» розбіглися по смухастому тілу.
— Крчуче! — вже голосною луною вигукнув піррянин, схоплюючись на рівні і відчуваючи, як усього його випростує, як увесь він наливається м’язами й міцнішає, міцнішає, міцнішає. Ніколи ще він такої моці в собі не відчував.
Відштовхнувшись від гарячої долівки обома ногами, придатними раніше лише для вкорінювання в ґрунті, піррянин кошлатим ядром жбурнув своє тіло вгору, вибиваючи ним відчинений нанороботами люк і вивалюючись на поверхню металевого куба. Навіть болю ніякого не відчув піррянин, завмираючи на ньому й сторожко роздивляючись по боках.
— Що? — спитав невідомо в кого, бо навкруги було порожньо. Лише за свинцевою, вже на третину здійнятою, стінкою вгадувались обриси величезних труб, по яким зміїлася радіоактивна плазма. Нкса фізично відчув її рух, повторивши: — Що таке?…
„Софія… — гойднулося десь всередині його організму. — Ти маєш дістатися до „Софії”, друже… А далі — за обставинами”.
— Але… Але, як? — спитав Нкса, зовсім не дивуючись тому, що невидимий Крчук розмовляє з ним, і водночас швидко обдивився замкнене приміщення, до якого, мабуть, навіть охорона їхня заходила лише за необхідністю.
В дальньому кутку чергового куба виднілося щось, схоже на вхід до ліфту, яким вони пересувались відразу ж опісля прибуття на Зорю Смерті.
— Як? — повторив Нкса, вже майже відгадуючи відповідь.
„Ліфтом… Маєш пам‘ятати, це просто… Двадцять вісім поверхів вгору… Перехід… Триста метрів до зали електратора… В якій він нас зустрів… Потім триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів вниз… Там має бути ангар з „Софією”… Давай, друже, давай!.. В тебе вийде, я вірю…”
Нкса, вставши на карачки, труснув смух-травою, наче собака, що вийшов з води, і відчайдушно зістрибнув на підлогу з триметрової вишини куба. Прислухався. Навколо, як і раніше, було тихо. А обвуглена колода тіла безгучно та невідворотно перетворювалася на живу плоть, наповнену пекучим болем. Треба було вшиватися звідси. І якнайскоріше. Не дивлячись на те, що жодного нападу крчовник вже не боявся. Бо відчував себе сильнішим за усі розбійні ескадрони Зорі Смерті разом узяті.