Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Космическая фантастика » Капітан космічного плавання
Капітан космічного плавання - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Капітан космічного плавання

Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:

Капітан водної міліції Богдан Кременчук ловить браконьєрів на дніпровських островах. Ставши вночі свідком дивної бійки, він разом з юнаком Ігорем Норильцєвим (для друзів, любителів рольових ігор — Зоребор Сталева Десниця) та бомжихою на прізвисько Рибачка Соня (в миру — Софія Такаманохара), втрапляє на борт не менш дивного літального апарату. Внаслідок необережного поводження з приладдям, трійця землян опиняється у відкритому космосі, де їхній засіб пересування піддається атаці збоку таємничих нападників.
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
1 ... 98 99 100 101 102 103 104 105 106 ... 130
Перейти на страницу:

— Та немає, немає в нас часу радитись, Ігорю! І виходу ані в нас, ані в нікого немає, — Кременчук ледь не плакав. — Ми своїми смертями, якщо це заспокоїть твою героїчну натуру, галактиці нашій життя врятуємо. Ти ж полюбляєш такі подвиги?

А сам вже відвертався, відвертався від хлопця і чаклував, чаклував над пультом, намагаючись сховати від екіпажу вираз свого обличчя. Бо нехай і не існує в реальності його екіпажу, нехай цей екіпаж і є лише витвором його уяви, але мають вони усі смерть свою фантомну зовсім не по-фантомному стріти. По-людські мають вони її стріти. І ще… І ще хай лишень він сам-один знатиме про те, що крок оцей — аж ніяке не геройство, а відчайдушний апофеоз його власної, капітанової, боягузливості. Його небажання помирати остаточно там, в далекому реальному світі. Зрадництва його апофеоз.

А ще він очікував, що от зараз по спині його залупцюють міцні кулачиськи, чіпкі пальці вп‘ються в камуфляжну тканину комбінезону і з гучним вереском стануть відтягати, відтягати його від пульту, з м‘ясом видираючи з цього простору й часу. Але позаду все було тихо.

Легесенько загули двигуни „Софії” і апарат обережно, можна сказати — задумливо, захитався над долівкою. Фантоми мовчали. І Богдан був вдячним їм за це. Добрі в нього галюники, розумні. А Соньку, якби він її саме такою в реальному життя зустрів, він і покохати зміг би. Точно зміг би. Не дивлячись на задавнену тугу за Оленою. Бо не по за дружиною колишньою ця туга була. За Сніжаною. Й-ех, галюники ви мої любі, прощавайте!

— Стій, с-с-сті-і-і-ій!!! — зашипів зненацька газованою водою з-під рвучко відчиненого короку, Його нелюдська Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний. — Антілессе! Пієтте! Зупиніть його, зупиніть!!!

Темно-фіолетова, аж чорна, постать його зненацька на мить застигла, а потім засмикалась кожною складкою плаща і знайоме капітанові бузкове свічення розпочало огортати її. Але сконцентруватися навколо голови, аби потім відірватися від тіла повільною кульовою блискавкою, свічення не встигало.

— Антілес-с-с-се!!!

„Софія” повільно й значуще розвернула капітана обличчям просто до захисного щита головного реактора.

— Розстріляти, розстріляти їх!

В тунелю, виламаному апаратом землян, відчувся якийсь трикутний рух, а протилежна стіна зали раптом випнулась і грань ще одного чорного трикутника, блищачи мертвотним кольором синього вогню, вивалилась з неї, стискаючи своєю громадою і час, і простір.

— А-а-а-а!!!

„Софія” зірвалась з місця і кинулась просто на щит реактора. Водночас Кременчук увів усі її рушії в режим аварійної потужності. Який за п‘ять секунд мав закінчитися вибухом апарату.

Ревіли сирени.

Щось скрегтіло.

Хтось кричав. Тонко й нажахано.

Стовпи блакитного полум‘я зачепили таки борт „Софії” і вона розпочала обертатися, дисковою пилою вгризаючись в метал реактора.

— А-а-а-а-а!

— Сонько, Сонько, а ти мені подобалась! Здається, я покохав тебе, Сонько!

— Тримайся, Нксо, тримайся, друже!.. Зараз, зараз…

Щось загуркотіло, спалахнуло, боляче стиснуло тіла людей та метал механізмів, кидаючи усе це в мерехтливу безмежність, по самі вінця вічності переповнену полум‘ям, криком та уламками простору.

— Прощай, Сонько… А з Корнелією в мене нічого не було. Присягаюся, Сонько.

VІІ. Кременчук

Знову було не розібрати слів, поки на паузі гулу вони не закінчилися загадковим і тягучим: “що кличе в лискучий світ”.

О.Грін “Лискучий світ”

Цуй-сонь…сонь-ко… цуй-сонь… сонь-ко… цуй-сонь… У скронях бухкало гаряче й боляче. Сонь-ко… цуй-сонь… Що за „цуй-сонь”? Який такий „цуй-сонь”? Здається, саме це белькотіла істота з фасеточними очами, яку кутасті підстрелили на Чоломаї. Втім, це в неї не очі такі були, це в неї гермошолом такий був. Цуй-сонь… сонь-ко… Яка така Сонька? Така-в-мами-харя? Бомжиха з Раківки? Ні, Сонька не бомжиха. Вона японка. Вона… Вона корабель інопланетний знайшла. Чи не інопланетний? Чи японський?

Он скільки там ієрогліфів було! Тобто, є. Чи було?

Богдан застогнав і прислухався до свого тіла. Було воно усе побите й ватяне. Але живе. Їй-бо, живе! А Сонька?..

Сонька Такаманохара?.. Її не було. Не було її. Вона — витвір його хворої уяви. Гарний витвір, треба сказати.

Симпатичний.

Поряд щось заворушилось. Тихо-тихесенько. Сторожко й боязко. Але Кременчук відразу й сам злякано напружився усім тілом. До болі в кістках напружився. А потім, так само сторожко й боязко, розплющив очі. І відразу знову стулив повіки. Щільно-щільно. Потім знову розплющив їх. Знову стулив. І так — декілька разів, прислухаючись до незрозумілого відчуття: радощів, перемішаних з тривогою, що почали нудотно нуртувати десь в області сонячного сплетіння. Що? Що воно відбулося?! І лише десь за сьомим розплющенням очей Богдан зрозумів: в них нічого не мерехтіло, як до того він звик останнім часом. Порожньо було в очах. До крижаного протягу в зіницях порожньо. Лише збоку щось темною масою нависало над ними. А мерехтіння не було! Не було отого мерехтіння. Все… Напевне він таки виліковуватись розпочав. От радість-то! Нарешті…

Кременчук примружився, пробуючи сфокусувати зір. І відразу зрозумів, чому радощі його були густо замішені на нудотній тривозі: оте темне, що нависало збоку над його головою, виявилось… краєм крісла. Але не медичного. Ні.

Краєм верткого крісла воно виявилося. Біля пульту інопланетного корабля із земною назвою „Софія”. Котрого просто не могло існувати в реальному світі. От якби, наприклад, то й дійсно якась техніка японська була, то тоді… Тоді — може. А так…

Боже! Та що з ним таке відбувається!

Шурхіт поряд повторився і Богдан обережно повернув голову, намагаючись не розплескати по фантастичному оточенню свого хворого мозку. Край крісла покотився убік і капітанові здалося, що його зображення складається з мільярдів ртутних крапелинок. При повороті голови крапелинки спалахували різнобарвним відображеним світлом і від цього усі предмети, що втрапляли в поле зору, набували рис якоїсь… Мультиплікаційності, чи що?

Певною мірою, істоту, яка шурхотіла поряд з капітаном, можна було лише в мультику зустріти. Невеличка, кошлата, і зветься… Нксою вона зветься. Крчовником з колись зеленої планети Пірр.

Богдан аж знову застогнав, у восьмий раз заплющуючи очі і згадуючи усе, що відбувалося з ним останнім часом. А найголовніше — своє боягузтво щодо вигаданої смерті згадуючи та жагу невигаданого одужання. За рахунок зради усього, що міг витворити його мозок. І гарного витворити, і не дуже. Але, здається, все невідворотно залишилось на своєму місці: і смерть, і життя… І хвороба.

— Капітане, ти живий?

Дівочий голос з легеньким акцентом. Такаманохара.

Головна маячня зболілого мозку.

— Живий чи ні, питаю? Спробуй встати. Нксі допомогти треба.

— Нор… Норильцєв є? Тобто, де? Чого його не чутно?

— Тут я, тутеньки. — Це вже з боку дверей. — Мене до коридору викинуло.

Бодай тебе взагалі кудись до інших світів викинуло б!

Хворобонька ти моя.

Легенька жіноча долоня на чолі. Міцна чоловіча рука під спиною. Треба вставати. Ач, як в очах все завертілося.

Все це намальоване вигадане оточення завертілося.

— Щось із зором у мене, — пожалівся Богдан.

— Ага, і в мене… І в мене… А мерехтіння немає… Немає мерехтіння… — Голоси снували, наче відлуння у великій печері. — Нксо, Нксо, ти як?.. Вставай, друже, вставай… Мм-м… Д-де?.. Де ми?

— Де? Ігорю, посади його поряд з капітаном, а я й дійсно визначуся.

— Разом визначимось. Руку дай. Отак…

— Отак, отак!.. Обережніше! На Нксу не наступи. Все нормально, хлопче?

— Не дуже, Ігре, не дуже. Ми не вмерли, ні? Не вмерли?

— Це ти, друже, не в мене, а в капітана запитуй. Це, друже, він у нас вирішує, кому тут жити, а кому вмирати. І коли.

1 ... 98 99 100 101 102 103 104 105 106 ... 130
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)