Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Послухайте, — раптом боязко звернувся до нього Люк, подолавши, нарешті, якийсь внутрішній спротив. В голосі його прозвучали поштиві нотки. — Послухайте, маестро… Чи не могли б ви виконати для мене оту річ, що на шоу ультрафіолетовому виконували? Тихо-тихесенько. Аби не почув ніхто.
— А наглядачки як же? — насмішкувато зблиснув Ігор очима.
— А що наглядачки, що наглядачки?! — заметушився гудець. — Вони ж до акустики жодного стосунку не мають. Вони ж лише місцезнаходження десь на електронних мапах визначають.
— Та невже? — задумливо спитав Норильцєв і Такаманохарі чомусь дуже не сподобався його, враз скрижанілий, голос.
А хлопець вже обережно брав у руки синтезатор і пальцями, розпливчастими від сяєва наручників, торкався холодних клавіш. І знову кришталево-чисті сніжинки звуків здіймалися величною завірюхою та й линули в незвідану далечінь, щоб ставати там і просто зірками, і цілими сузір‘ями. І ожилі планети плавно оберталися навколо тих зірок, і дивні істоти здіймали вражені обличчя до галактичної заметілі.
І в рисах цих облич можна було розгледіти риси обличчя і самого Ігоря, і Кременчука, і Такаманохари, і навіть… Синтезатор захлинувся простором. На щоках Зоребора блищали сльози. А потім, взявши декілька безладних акордів, він заграв нову мелодію. Більш просту, але й більш теплу та болючу. Ту, яку Сонька вже чула на далекому Арканарі. І на невловиму мить їй здалося, що в самому темному закутку печери випросталась невидима Румата та й завмерла, боячись найменшим порухом порушити цю світобудову звуків.
— Розбилися, не долетіли, петлею зашморгнувши путь, — виводив, остаточно подорослішалий за останній час, голос Норильцєва, — а ампутовані крила за спиною й досі печуть.
„Крила… крила… ампутовані крила…” — боляче билось в скронях Зоребора. Люк, обома руками закривши обличчя, ридав ридма, розгойдуючись на місці. Дивна тривога охопила Такаманохару.
— Ти що? — видихнула вона.
А Ігор вже обережно клав синтезатор просто на долівку („Наче в останній раз до нього торкається”, — майнуло в Соньки) і повертав до дівчини суворі очі.
— Соню, — тихо запитував, — ви колись кохали?
І таким недоречним, таким несвоєчасним, здалося оте запитання на цій далекій, покинутій любов‘ю, планеті, що Сонька розгубилась, відчуваючи, як ламким болем заходиться її серце. Але, не дивлячись на цей біль, треба було відповідати. І відповідати чесно.
— Я… — затнулась вона. — Я не знаю… Іноді мені здається, що так. Іноді — навпаки.
— А ти сподіваєшся побачити свого коханого знову? Сподіваєшся?
- І цього… І цього я зараз не знаю, Ігорю.
— Зараз?… А потім?… Значить, сподіваєшся. А я… Я — ні. Занадто багато всесвітів пролягало поміж нами.
- Ігорю, Ігорю, у коханні не може бути різних всесвітів! Якщо вони є, тоді це вже й не кохання зовсім.
— Мабуть, ти права. Але… Але ось в чому справа… В цьому одному-єдиному всесвіті завжди існує неймовірна кількість кохань. І заради них… Заради… Зараз ви зрозумієте мене.
- Ігорю-ю-ю!!! — кинула свої тіло дівчина до Зоребора через увесь простір печери, що враз став безмежно великим.
А хлопець вже в єдиному поруху падав на коліна, кидаючи лівицю на граніт лежанки, а правицею висмикуючи з піхв свого меча.
- Ігорю-ю-ю!!!
Гостре лезо важко опустилося на випростану руку і чорний у напівтемряві струмінь крови хлюпнувся просто на переляканого Люка, а обличчя Зоребора якось враз набуло неприродного гіпсового кольору.
- Ігорюнечку, та що ж ти наробив, Ігорюнечку!!!
В горлі дерло, шкіру палило, а усе тіло світилося. Ледь помітно, але моторошно.
Богдан перевів погляд до іншого кутка цілком правильного металевого куба із замкненим нагорі невеличким заґратованим люком. В кутку неоковирною плямою мерехтіла смух-трава Нкси. Вірніше, те, що від неї залишалося.
Малюку явно доводилося гірше, ніж капітану. Якщо його земний організм боровся лише з нестачею води та їжі, то піррянину, як завжди, не вистачало світла. Радіація не враховувалась. Від неї, такої, що повільно, але постійно підвищувалася, потерпали вони обидва.
Кременчук знову заплющив очі, уявляючи тисячі нанороботів, що гинули зараз в його організмі, поступово послаблюючи його. Що робити? Що робити!?! Якби він знав, як воно „Софією” світи прохромлювати, то давно б розповів про це клятому електратору. Хоча б Нксу врятував, якщо більше ні на що не здатний, але…
В люмінесцентному присмерку ледь чутно рипнули зуби. От же вражий син!.. Як же змусити його хоч трохи йому повірити? Втім… Повірить електратор йому і що далі?… Тоді Кременчук йому враз нецікавим стане. Тоді, мабуть, реактору, що не віддалік за стінками кубу розташувався, їм аж ніяк не уникнути.
Замкнене коло якесь! Невже приїхали?! Здається, так. І, отже, нема чого смикатись. Бо якщо вже й оті лікарі з того боку його пошкодженого мозку йому не допомагають, то все. Кінець. І невидимому зовнішньому світові кінець і аж занадто видимому внутрішньому теж.
Присмерк навколо. Тиша. Нікого немає. І нічого. Лише остогидле сріблясте мерехтіння в очах.
Кременчуку раптом здалось, що він увесь меншає, зіщулюється і провалюється в самого себе. Спочатку дещо уповільнено, а потім оскаженіло пришвидшуючи це дійство. Аж памороки забило. А у вухах почувся свист повітря, яке Богдан розкраював власними залишками.
„Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…”
Капітан напружився. Безладний оскаженілий свист разом з його тілом теж почав рватися на шмаття і кружляти навколо нього. Чи, може, всередині його? „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Звуки набували форми, переплітались і линули до чогось недосяжного крізь знелюднений простір. „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї…” І вже кришталево чисті акорди пульсували навколо, змушуючи тіло Кременчука теж пульсувати їм у такт.
„Фьюті-фьють…” — вичавив Богдан зненацька ожилим горлом і раптом згадав цю мелодію, яка витягала його з бездонної прірви відчаю. „Фьюті-фьюті… фьюітьї…” — заворушив він білими порепаними губами і лише дивом в цих схриплих згуках можна було взнати нотки з сорокової симфонії великого землянина на ім‘я Вольфганг-Амадей Моцарт.
„Фьюті-фьють… — билося в скронях. — Не… можна… не… можна… Не можна здаватися…” І Богдан щосили, відчуваючи, як рипить навколишній простір, виламав себе з нього, сідаючи по-турецькі на жорстку долівку.
— Нксо, — прошепотів, — ти як?
— Погано, Крчуче, — прошелестіло з протилежного кутка. — Дуже погано. Світлу хочеться.
— Ех, друже, і мені хочеться. Щоб роз‘яснило, врешті решт, ситуацію.
Кременчук задер голову, вдивляючись в заґратований отвір, через який їх вкинули досередини цього задушного приміщення. Якщо добре підстрибнути, то можна таки до країв дотягнутися. А далі? Там же замкнено.
Останні думки він прохрипів уголос. І майже відразу відчув, як щось змінилося в оточуючій його геометричній задусі. Спочатку він не зрозумів — що. І лише за секунду дійшло: свічення смух-трави розпочало тьмяніти, а в останніх, зовсім вже слабких, променях можна було розрізнити якесь ворушіння на стінці кубу. Наче протягом пилюгу вгору потягнуло.
— Припини! — в один важкий стрибок опинився капітан біля тіла крчовника. — Припини негайно! Ти що таке надумав!?
— Зараз, зараз, — ледь чутно почулося у відповідь. — Я спробую. Спробую… Як тоді, на „Софії”, коли тебе до холодильнику запроторили. Мої нанороботи мають встигнути відчинити замок…
Богдан підхопив волохате тільце піррянина на руки і відчув, як воно швидко холодіє і важчає, важчає… Як колись тіло Сніжанки біля перекинутої автівки. Він так само тоді притискав її до себе.
— Припини-и-и!!! — загорлав Кременчук. Здавалось, його навіть на Хоті мали почути. — Припини негайно! Ач, що надумав! Загнутися хочеш? Та що ж я без тебе робитиму, синку?!?
— Я маю… повинен… — прошурхотіло.
— Нічого ти не маєш! Нікому нічого ти не повинен! Якщо хочеш мені допомогти, зі мною, зі мною залишайся!..