Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Зоребо-о-о-оре!!! Назад!.. Назад, сучий сину! На борт давай, на борт, матері твоїй ковінька!
Від несподіваного випаду елетратора Норильцєв ледве встиг відскочити вбік перед тим, як лазерний клинок рвучко опустився на те місце, де він тільки-но стояв. Лише жеврини сині вусібіч посипалися.
— Наза-а-а-ад!!!
Ще один випад і знову — вдалий стрибок. Ще раз… Ще… Норильцєв стрибав, мов заєць по лугу, втікаючи від пострілів мисливця, а навкруги вже аж мерехтіло від іскор, що не встигали згасати, повітря тріщало електричними розрядами. Довго тривати це не могло. Щось мало статися. І воно сталося.
Богданові раптом здалося, що плин часу почав уповільнюватись, бо, перечепившись через щось, Ігор повільно посунув на гладеньку долівку, розпачливо виставивши перед собою нерозлучного акінака. А Дарт Вейдер вже височив над ним, обома руками здійнявши лазерного меча і явно вирішивши поставити останню крапку в цьому короткому двобої. Який більше нагадував побиття малюка.
- Ігорю-ю-юфью-ю-ють!
Лише за нескінченно тривалу мить Богдан зрозумів, що розпачливі крики Соньки та Р2Д2 не лише сплелися в один, а й набули якогось стереофонічного характеру. Цьому, вочевидь, сприяло те, що чулися вони з різних боків: Такаманохарів з-за плеча, а роботів…
Смішний і недолугий, схожий на хатній пилосос модерної конструкції, Р2Д2 з вереском котився просто під ноги електратора. Той навіть зрозуміти нічого не встиг, а розлючений механізм вже вдаряв його під коліна і гроза усього всесвіту, незграбно змахнувши руками, падав на спину, викреслюючи химерну лазерну криву в лункому повітрі величезної зали.
— Норильцєве, наза-а-ад!!!
Невідомо, чи розпочав би Зоребор Сталева Десниця стрімкий відступ — скоріше, навпаки — якби гнучка дівоча постать, обтягнута золотавим комбінезоном, бурштиновою блискавицею не підстрибувала б вже до нього і, ухопивши за плечі, буквально закидала хлопця до шлюзової камери „Софії”. І Богдан в черговий раз, майже неусвідомлено, здивувався нелюдській силі цього самурайського створіння.
Дарт Вейдер спочатку на мить вражено завмер на своїй худосочній сідниці, а потім захрипів, зашипів, забулькотів, наче невеличкий грязьовий вулкан, по вінця наповнений пекучим лайном.
— Ах-х-х-х ти!.. С-с-сволото…
І, навіть не пробуючи зрушити з місця, навідліг махнув своїм лазерним мечем, на лілові іскри трощачи опуклий корпус Р2Д2.
— Фью-ю-ю-у-у…
— Ер два-а-а-а!..
- Ігорю, не пручайся, не пручайся!..
— Соню, тягни, тягни його! Я шлюз зачиняю…
Темно-бузкові іскри згасали. Повільно, але остаточно. Перетворюючись на задушний димок, що потроху розсмоктувався в замкненому просторі Зорі Смерті. Неоковирний кавалок потріскуючого металу — все, що залишилось від смішного робота — повільно остигав на долівці, обпеченій променевим клинком лазерної зброї. Електратор вже стояв на ногах і з крижаним мовчанням спостерігав за тим, як „Софія” зачиняє свій вхідний люк.
— С-сука! Ох, і сучара ж ти, капітане!
Кременчуку здалося, що він жодного разу не бачив Норильцєва таким оскаженілим. Навіть на Арканарі.
— Всі, всі через тебе гинуть, капітане, всі!
„Через тебе, через тебе загинула наша донечка! Через тебе…” — закривши обличчя долонями, шепотіла Олена. Цей шепіт і досі розпеченими цівками шкварчить у вухах капітана.
— Начальник твій через тебе загинув на Чоломаї… І Румата… І створіння оце недолуге…
„І Сніжанка”, — тьохнуло в серці, а зовні капітан суворо набурмосив свої широкі брови під репнути козирком міліцейського кашкета:
— А, може, вони через тебе, пацана, гинуть? І на Чоломаї отому, і на Арканарі, і тут…
Чоловіки зустрілися розлюченими поглядами, які з боку більше здавалися очманілими. Певною мірою, Соньці з Нксою. А ще їм здалося, що вони чимось невловимим почали нагадувати одне одного — кремезний капітан та недосвідчений юнга.
— Припиніть! — кахикнула Такаманохара. Неначе задихалась.
— Не треба, не треба, Ігре, Крчуче, — сіпнувся собі й піррянин.
— Не треба, то й не треба, — розслабився зненацька Кременчук. — Воно й дійсно… Не треба перед смертю.
Сонька здивовано зиркнула на нього. Богдан перехопив її погляд і порухи його відразу стали дріб‘язково-метушливими.
— Чого зиркаєш? — спитав і кивнув на екран, на якому й досі непорушно, впевнено та мовчазно випростався електратор. — Краще он туди зиркай! Треба закінчувати. Остаточно закінчувати. Безповоротно, тобто.
— Що закінчувати?
— Все! — „Маячню свою хворобливу”, ледь не вирвалось у Богдана, але в він стримався. — Все треба закінчувати, Сонько. Немає в нас іншого виходу. Певною мірою, я його не бачу.
— Капітане, — почулося з зовнішніх мікрофонів, — ви мені остогиділи. Вкрай остогиділи. Навіть своїх підлеглих, служок своїх, в руках тримати не можете. Хирляк! Лайно! Якщо за п‘ять хвилин ви усі не вийдете зі свого апарату, то відправитесь разом з ним просто до реактору. Більше мені нема про що з вами говорити.
І електратор, рвучко крутнувшись на місці, зробив було крок до ліфтового порталу, що, на диво неушкоджений, розташувався трохи збоку від виваленого тунелю.
— Не блефуй, Вейдере, — схилився Кременчук над пультом, намагаючись приховати своє збентеження від екіпажу. — Не блефуй. Ми тобі, звісно до одного місця, але апарат…
— Шкода, звичайно, апарату, — в свою чергу кинув електратор через плече, — але, що робити? Дякувати Простору, що ми хоча б взнали про принципове існування можливості його малоенергетичного проколювання. Відтепер усі сили мого Всесвіту ми кинемо на з‘ясування цього принципу. Термінове з‘ясування. Як ви гадаєте, — раптом зупинилась темно-фіолетова постать, знову обертаючись до апарату, — вистачить в мого Всесвіту сил на це?
— Малесенький в тебе Всесвіт, Вейдере. Дрібний. Як і твій мозок, до речі. Тому, шановний, сил отих може й не вистачити.
— Ви, добродію, за мій мозок не турбуйтес-с-с-ся… За свій краще…
— А мені за власний турбуватися нема чого. А ось за твій… Як ти гадаєш, чого це я наполіг на тому, щоб „Софію” не до космосу, а до головного реактору затягнути?
Від повіддю капітанові було мовчання. Дещо знічене, здається, мовчання.
— Ось-ось… Бачиш, до тебе лише зараз доходити починає. В тебе, мабуть, кеба не електронах, а на солярці працює. Якщо „Софія” наша здатна Всесвіти краяти, то станцію твою вона взагалі на елементарні частки потрощить. Особливо, якщо головний реактор не віддалік буде. Час смерті, друже, іноді настає навіть для Зорі Смерті. І ніколи не вгадаєш, коли він настає. Бо час смерті — головна таємниця життя.
— Т-ти… Ти не пос-с-смієш-ш-ш…
— Посмію, шановний.
— Агов, капітане, ти що замислив? — голос Такаманохари був напруженим до не можна.
Норильцєв щільно притиснув Нксу до грудей і разом з ним кидав дещо збентежені погляди то на дівчину, то на капітана.
— Ти ж розумієш, Сонько… Ти ж розумна дівчина… Немає в нас іншого виходу. Більше того, здається, що і для світу нашого іншого виходу не існує. Якщо гидота тутешня найближчим часом дійсно проколювання всесвітів на потік поставить, то… То гаплик, Сонько, усьому нашому світу. Що ми їм протиставити зможемо? Хімію нашу ракетну? Це ж кам‘яний вік!
— Кам‘яний, звісно… Але… Але, Богдане… Розумом я погоджуюся з тобою, але серцем… І навіть не в нас з Ігорем чи Нксою справа. Зовсім не в тому справа, що ми усі загинемо. Опісля вибуху Зорі Смерті цей, не наш Всесвіт, теж загинути може. Обов‘язково, навіть, загине. Ти в змозі взяти на себе відповідальність за загибель цілого безмежжя?
— Та хіба ж це безмежжя? Розбійні ескадрони, білкові покидьки, електратори та унтердарти… Не дивно, що всесвіт цей збігається. Він давно вже мертвий, всесвіт цей!
— Але ти забираєш в нього право на воскресіння.
— Забираю! Забираю, Сонько!.. Бо його воскресіння — це смерть мого світу.
— А нас ти спитав, капітане? — прорізався нарешті голос в Зоребора і був цей голос навіки стомленим і ледь чутним. Лють в ньому розвіялась без сліду, неначе димок від знищеного Р2Д2. — Ти з нами порадився? — І ще щільніше притиснув до себе малого крчовника.