Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Т… ти насправді цього хочеш?
— Ти про це не мене, не в мене запитуй. А в нанороботів своїх, що, мабуть, з моїми спілкуються.
За мить Богдан відчув, що тільце Нкси теплішає. А зі стінки на нього посипалася якась порохнява. Втім, не „якась”. Богдан достеменно знав, що то воно посипалося. І тому знову присів, обережно притискаючи до себе волохату теплоту малюка. От тільки люк вгорі залишався зачиненим.
— Слухай-но, дитино, — спитав, — а як ти своїми нанопомічниками керуєш? Навчи дядька.
— Не знаю, — сонно відгукнувся піррянин, — я не знаю, як воно робиться. Ані на „Софії” не знав., ані зараз не знаю.
— Але ж якось…
— Кажу ж: не знаю! Просто жити кортить.
„Жити?… А що, мені житоньки не кортить, чи що?! Що, я вмерти хочу? Що, мені смерть подобається? Що я некрофіл якийсь, чи що!? — подумки зарепетував Кременчук. — Я дуже хочу жити. Я дуже хочу назад, до Землі, дістатися! Підіть, відчиніть люк! Відчиніть!.. Я вам наказую!!!”
Прислухався до себе. Нічого не відбулося. Лише пекла шкіра та тихесенько сопів Нкса, що, здається, заснув просто в нього на руках.
„Я — жити, я дуже хочу жити!..” — кричав тоді прищавий студент, коли вони витягали його з квартири, попередньо підкинувши йому наркотики та надававши добрячих стусанів. А що було робити? Наказ. Та й дійсно, що вигадали бісові діти?! „Гременець — територія без Президента”, учудили. Карбонарії, розумієш. Саме так насмішкувато відізвався про студента та його друзів риб‘ячоокий хлющ з прокуратури. А вони — що?… Що — вони, Богдан та його друзяки-менти? Так, виконавці. Бо ж — наказ.
Але далі лупцювати хлопця, аби вибити з нього докази проти його тітки — редакторки гременецької опозиційної газети „Інформ-Акція” — Богдан відмовився, вдавшись до симульовано вивернутої руки. Того хлопця інші лупцювали. А Кременчук лише прислухався, як з-за нещільно причинених дверей линуло: „Я жити хочу, жити! Невинуватий я, відпустіть мене!!!” З жахом линуло: хлопчина вперше до них втрапив. Але про тітку свою студент так нічого й не сказав. Цікаво, що далі з ним сталося?
Опісля революції помаранчевої розпочали було тягати Богдана по цій справі. Саме тоді він і вирішив Сніжанку з Людмилою до Китоврасів відправити. Дружина навідріз відмовилась, а донька…
Тихесенький стогін пролунав в затісному прямокутному приміщенні, а руки щільніше притиснули до грудей худесеньке тільце. Некрофіли!.. Усі ми — некрофіли. Бо усю неймовірну ступінь любові до когось починаємо розуміти лише після смерті цього „когось”. Тобто, смерть ми любимо, смерть, а не життя. Ось і Зоря Смерті тутешня — зразок найдосконалішої некрофілії. Адже нічого живого на ній, здається, не залишилось. Суцільна тобі техніка. Техніка, яка турбується про свій світ за своєю, технарською, мораллю. Що ж, вбивати можна різними шляхами. Покращання життя, навіть порятунок його — це теж свого роду вбивство стосовно чогось.
Остаточно заплутавшись в своїх, незвичних для себе, думках, Кременчук обіперся спиною об металеву площину, боячись необережним порухом розбудити вимотаного піррянина.
Боже! А малюка-то за що?!.. Ну, нехай я. Може й заслужив. Але він до чого? Він нехай живе, нехай! Я дуже, дуже цього хочу! І щоб з Сонькою та Ігорем нічого поганого не сталось теж хочу. Знайти їх треба, знайти. Допомогти їм треба, допомогти. А потім… Потім вже й вмирати можна. І зовнішньо, і внутрішньо. А малеча його хай живе. Хай живе його малеча!!! Якщо вже Сніжанку не вберіг, то…
Богдан раптом відчув, що його шкіру розпочало пекти по особливому дуже. До знемоги дуже. І водночас якийсь порох посипався вниз на долівку, аби потім збитися на ній у невеличку цівку, що, наче протягом, розпочала здійматися до смугастої плями горішнього люку.
Куксу пекло. Дуже пекло. А кожний необережний порух відкликався у ній тупим болем. І лихо полягало в тому, що без необережних порухів обійтися було неможливо. Бо вузька стежина, яка дерлася нагору, була вкрай заледенілою і трипільські сандалії-личаки щомиті ковзалися на ній, намагаючись скинути тіло Зоребора вниз, просто до печерного поселення, до карцеру, з якого він непомітно вислизнув декілька годин тому.
Воно, звісно, треба було б ще хоча б з тиждень поберегтися. Спасибі Люку, який втихаря й непомітно приносив до них потрібні ліки, бинти та інше медичне причандалля. Так, в лікувальних турботах, вони з Сонькою певний час без директив місцевого начальства й витримали. Витримали й тоді, коли у браслетів цілком відмовили опції тлумачів: Люк взагалі був неговірким, а необхідний мінімум слів вони вже вивчили. Але… Але невдовзі мали вимкнутися й опції обігріву. Тоді треба було або здаватися, або… Ігор обрав друге „або”, як Сонька не наполягала на іншому.
Повісивши браслета Ігоря собі на шию, наче великий кулон, вона до самого виходу хлопця з карцеру уважно вдивлялась в його очі, немовбито хотіла щось побачити в них, але ніяк не могла роздивитись. Люк теж не схвалював плану Норильцєва, хоча й докладно розповів про закинуту стежину, по якій можна було дістатися перевалу, з котрого вже було видно й „Луну”. Звідти до бази залишалось усього декілька годин ходу. Якщо, втім, її дійсно не охороняють і йти можна буде без перепон. Гудець божився, що сторожі ніякої немає. І ще дуже досадував, що такий визначний оповідач легенд, як Зоребор Сталева Десниця, скалічив себе через примару можливого звільнення.
Втім, примара — не примара, а від наглядачки Ігор насправді звільнився. Разом з рукою. І залишками дитинства. Відтепер він відповідав і за Соньку, і за Люка, і за можливо живих ще капітана з малим піррянином. І поки він не впевниться в зворотньому щодо останніх, думати про смерть близьких йому істот він не має права.
Схопившись правицею за ковзкий стрімчак і відчуваючи, як боляче напружується ліва кукса, Ігор підтягнувся і боком вивалився на холодне каміння. Вивалився він і завмер. Бо картина, що відкрилася перед ним і дійсно вражала.
З одного боку зубчастий обрій прочавлювала величезна туша Зорі Смерті. З другого, трохи навскіс кидаючи холодне ртутне проміння, поставало розплескане бузкове сонце. А просто під ними в засніженій долині причаїлася абсолютно пласка поверхня.
Площина її була пустельна й ані чим не огороджена. Лише на дальньому краю виднілися купки сіреньких приземкуватих будівель. Будівлі нашорошено прислухалися до потріскування криги під ногами Зоребора, але аж ніяких ворожих дій поки що не здійснювали. Втім, і Ігор не звертав на них особливої уваги. Бо… Бо перед цими кутастими спорудами височили інші. Високі й стрункі. Урочисто піднесені до неба, виструнчені, встромлені в нього своїми гострими верхівками.
Спочатку Норильцєв, затамувавши подих, подумав, що це — якісь готичні собори. І лише за хвилину, переповнену тремтінням незрозумілого захвату, він усвідомив свою помилку. Втім, захвату від цього не поменшало. Адже при більш уважному погляді в срібних вежах не можна було не впізнати ракет-носіїв типу українських «Зенітів» або російських «Енергій». Підніжжя їхні, як і більшість будівель, були присипані задавненими кучугурами снігу.
Зоребор перевів погляд на лискучий вигнутий уламок Зорі Смерті, що вже майже повністю провалилася крізь обрій і відчув, як серце його коротко тьохнуло очікуванням несподіваного порятунку.
Вже на площині закинутого космодрому — а в тому, що база „Луна” виявилась саме ним, сумнівів не існувало — перед Ігорем виникло запитання: куди це воно відразу почимчикувати: чи то до нашорошених будівель, чи то до випростаних ракет? Врешті решт, цілком логічно вирішивши, що керувати останніми мають саме з приземкуватих споруд, Норильцєв, тамуючи біль в покаліченій руці та підвернутій нозі, рушив до них. Цьому рішенню посприяло й те, що відчував себе на відкритій площині космодрому юнак дуже незатишно. Йому здавалося, що видно його не лише з прилеглих скель, а й з самої Зорі Смерті, не дивлячись на те, що штучна планета вже цілком сховалася за обрієм.
Але неприємно-липке відчуття стеження залишалось. Ігор завмер перед приземкуватим бункером з повздовжньою чорною смугою неосвітленого вікна. Дверей видно не було. Як же воно досередини втрапити? Відпочити треба, обігрітися трохи. Це ж добре, що Люк порадив вдень до „Луни” йти, бо вночі Ігор не витримав би, змерз давно, а так…