Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Втім, все одне погрітися треба. Он і поземка зривається. Ігор мерзлякувато смикнувся, поправляючи на спині шкіру смухастої жаби, в яку його вирядив гудець, і пішов в обхід будівлі, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на вхід. Чорна щілина вікна похмуро спостерігала за ним.
Зоребор глянув на годинник, який йому дав Люк. В нього залишалось усього чотири години. Якщо затримається більше, до печер прийдеться добиратися вночі. А вночі не дійде він без наглядачок, не дійде. Точно замерзне. Остаточно. Воно і зараз… Треба хоч он за тим рогом заховатись від вітру та примус розпалити, що булькав гасом в нього за спиною замість синтезатора.
А що — синтезатор? Не потрібний синтезатор йому більше, не потрібний. Все. Одігрався Зоребор. Бож-же!.. Що воно з мамою станеться, коли вона його одноруким калікою побачить! Ні, краще вже додому не повертатись. Та й до Румати… Навіщо він такий їй здався?!
Норильцєв метельнув головою, відганяючи непотрібні думки. Дитячі думки. Не думки навіть, а скигління шмаркатої малечі. А він — дорослий чоловік і має прагматично та спокійно сприймати це кляте життя. Проститися з ним він будь-якої миті зможе, достиг, але перед тим народу допомогти треба. А для цього, по-перше, необхідно заховатися від вітру. По-друге, примус розпалити та й зігрітися трохи. По-третє, ретельно оглянути ще два бункери, які розташувались поряд, а якщо нічого не знайде, то хоч одну ракету обдивитись до вечора. А тому — і це по-четверте — за часом треба постійно слідкувати і за будь-якого розкладу вчасно до печер піти. І так далі… Допоки остаточно не вигадає щось таке, що… Або допоки в них наглядачки остаточно не вимкнуть. Ось тоді що робити?
Дзижчання, що почулося за рогом, до якого наближався Норильцєв, було ледь чутним. Але в рипливій тиші закинутого космодрому воно здалося оглушливим. Вірний акінак на млі ока опинився в руці Зоребора: хоча й однією рукою, але битися він зможе! Дзижчання припинилось, наче той, хто ховався за рогом, не наважувався вийти звідти. Наче злякався отой, що ховався, Зоребора. Це надихало. І тому Норильцєв — губи стиснуті, короткий меч здійнятий над головою — першим завернув за приземкувату стінку. І вкляк.
— Фью-ю-ють, фью-ю-ють, — просвистіло щось, схоже на великий пилосос. Або на збільшену копію отих прибиральників, що замість щурів, примарно розбігалися з-під ніг по долівці печерного карцеру. За космодромним же пилососом на снігу залишався широкий слід. — Фью-ю-ють? — спитало механічне диво.
— Чого? — розгублено видихнув Норильцєв, не опускаючи таки здійняту руку. — Ти чого? Ти хто?
— Фью-ю-ють!..
І саме цей присвист зненацька першим згадався Зоребору. Усі інші згадки прийшли потім.
— Р2Д2?! — спитав, не вірячи самому собі. — Астроїд з „Зоряних воєн”?
— Фью-ю-ю-ють… — сумно-сумно ковзнуло у відповідь.
— Та що це й дійсно за чортівня така! — не відомо до кого звернувся Зоребор. — Хочеш — не хочеш, а з капітаном погоджуватись прийдеться, чи що? Але ж не може цього бути!
— Фьють!
— Не фьютькай, — строго мовив Норильцєв, засовуючи меча у піхви. — Не Р2Д2 ти. Не може цього бути, — повторив. — Хоча й схожий.
Він сторожко обійшов навколо механізму, який обертався слідом за ним, тужливо блимаючи жовтавими вогниками. Але найбільше Ігоря зацікавив отвір у маківці апарату. Щось він нагадував йому, цей отвір.
Ігор обережно нахилився до ходячого пилососу й пальцями правиці обережно обмацав краї отвору. Пилосос тихесенько дзижчав, не маючи, вочевидь, нічого проти дій хлопця.
І тоді Зоребор посмілішав. Але, на жаль, лише тоді, коли засунуту в отвір руку обпекло гострим болем, він зрозумів, що йому нагадує клята діромаха.
— А-а-а-а!!! — вивернув хлопець себе криком, висмикуючи правицю й розширеними очима втупившись в браслет, що сяяв на його п‘ястку люмінесцентним світлом.
— Ах ти, одоробло! Ах, ти!.. — Ігор щосили вгатив ногою по опуклому боку клятого пилососа, що знову окільцював його, враз перетворивши з вільної людини на колишнього бранця Хоту.
— Фьють-фьють-фьють, — робот нажахано смикнувся вбік і, набираючи швидкість, полинув від розлюченого хлопця.
Той кинувся за ним, забуваючи про все на світі, навіть про холод та тупий біль у куксі колишньої лівої руки. Перечепився через щось і впав просто на астроїда, боком підминаючи його під себе та й випадково знову утрапляючи просто в отвір. Щоправда тепер уже тією самою хворою куксою.
Якийсь космічний холод пройшовся по ній аж до самого плеча, змушуючи Зоребора злякано завмерти, лежачі на опуклій поверхні Р2Д2. А помі цей первісний холод розпочав боляче виламувати кістки й суглоби, проточуючись ними аж до самого хребта. А по ньому — до потилиці, від чого ватяно ціпеніло тіло, а череп, замість розпаленілого мозку, наповнювався важкою крижаною шугою. Звичне сріблясте мерехтіння в очах зненацька застигло, стаючи памороззю на замерзлому вікні, а потім почало тьмяніти, тьмяніти, тьмяніти…
Скільки він пролежав без тями, Ігор визначити не міг. Навіть по степені тілесного одубіння. Адже тіло його жодним чином не охололо, огорнуте коконом обігрівача з новопридбаного браслета. Робот, стоячи на місці, своєї опуклою маківкою давив на ребра. Норильцєв застогнав і спробував скотитися з нього, висмикуючи куксу з клятого отвору.
Висмикнув він її і… І відразу знову перетворився на непорушну крижану бурульку.
— Фьють! — задоволено свиснув пилосос.
А Зоребор, не вірячи власним очам, дивився на металевий протез, що невідомо яким чином виріс на місці покаліченої кінцівки.
Втім, протезом це можна було назвати з величезною натяжкою. В свинцевому присмерку похмурого вечора відливалась фіолетовими відлисками міцна чоловіча рука. Утворена з якогось матеріалу, схожого на ртуть. Ігор спробував поворушити пальцями. Вийшло. Обережно стиснув долоню в кулак. Теж нівроку. Рвучко махнув рукою в повітрі. Вона цілком підкорялась своєму господареві.
Вражено схопившись на рівні, Зоребор незграбно вихопив з піхв меча і зробив декілька швидких випадів. Їх незграбними назвати не можна було. І ще… Ніякого болю в новій руці Ігор не відчував.
— Фью-ю-ють… — зовсім вже задоволено хитнувся робот.
Норильцєв очманілими очима втупився в нього.
— Н-ну, хлопче, — видихнув, — ну, друже, ти даєш! Та звідки ж ти такий ортопедичний та взявся?
І, нахилившись, правою рукою, з люмінесцентною наглядачкою на ній, доторкнувся до країв отвору на маківці кібернетичного створіння. З цікавістю зазирнув туди. Всередині нічого видно не було. Вкрай посмілішавши, Ігор знову сунув правицю в отвір, намагаючись обмацати його гладенькі стінки. І відразу висмикнув кінцівку, відчувши знайомий пекучий біль.
А потім знову, вдруге за нетривалий час, вражено завмер, випроставши здорову руку перед собою: наглядачки на ній не було!.. Зникла наглядачка. Розчинилась.
— Фью-ю-ють!..
Зоребор простягнув руку до отвору, клянучи себе за сугубо дитячий потяг до усіляких експериментів. Наглядачка знову з‘явилася на п‘ястку. Ще раз… Браслету наче й не було.
— Так ось в чому річ, — дещо розгублено мовив Ігор, обережно торкаючись поверхні „пилососа” ртутним протезом. — Тож ти, друже, в нас ключем працюєш?
— Фью-ю-ють…
— То є добре. Як би ти знав, як то є добре! Це, братчику, широкі, так би мовити, перспективи відкриває.
Зоребор фізично відчув, як важка шалена радість розпочала розпирати йому груди.
— Слухай-но, а ти знаєш, як оті ракети запускати? — махнув він рукою в пласку далечінь, утикану голками апаратів.
— Фьють!
— А до цих будівель завести мене зможеш? — помах у бік стіни найближчого бункеру.
— Фьють-фьють!
— Так чого ж ми стоїмо, братчику, чого стоїмо?! Пішли, пішли скоріше! В нас же роботи багато, дуже багато.
І Зоребор Сталева Десниця кинувся слідом за роботом, що плавно рушив по ледь ліловому снігу до густо-фіолетового отвору дверей, які раптом виникли в сірій стіні бункеру.
Кременчук йшов поміж трьома (один спереду, двійко позаду) ескадронниками, щосили лаючи себе за свою слабкість. Усе життя ретельно приховувану і від себе, і від сторонніх. І зовнішню слабкість, і внутрішню. З першою було все зрозуміло: на Землі вона долалась агресивною поведінкою, а тут… А що — „тут”? А ну як будь-кого тривалий час біля ядерного реактору протримати?