Капітан космічного плавання

— Фью-ю-ю-ють… — сумно-сумно ковзнуло у відповідь.

— Та що це й дійсно за чортівня така! — не відомо до кого звернувся Зоребор. — Хочеш — не хочеш, а з капітаном погоджуватись прийдеться, чи що? Але ж не може цього бути!

— Фьють!

— Не фьютькай, — строго мовив Норильцєв, засовуючи меча у піхви. — Не Р2Д2 ти. Не може цього бути, — повторив. — Хоча й схожий.

Він сторожко обійшов навколо механізму, який обертався слідом за ним, тужливо блимаючи жовтавими вогниками. Але найбільше Ігоря зацікавив отвір у маківці апарату. Щось він нагадував йому, цей отвір.

Ігор обережно нахилився до ходячого пилососу й пальцями правиці обережно обмацав краї отвору. Пилосос тихесенько дзижчав, не маючи, вочевидь, нічого проти дій хлопця.

І тоді Зоребор посмілішав. Але, на жаль, лише тоді, коли засунуту в отвір руку обпекло гострим болем, він зрозумів, що йому нагадує клята діромаха.

— А-а-а-а!!! — вивернув хлопець себе криком, висмикуючи правицю й розширеними очима втупившись в браслет, що сяяв на його п‘ястку люмінесцентним світлом.

— Ах ти, одоробло! Ах, ти!.. — Ігор щосили вгатив ногою по опуклому боку клятого пилососа, що знову окільцював його, враз перетворивши з вільної людини на колишнього бранця Хоту.

— Фьють-фьють-фьють, — робот нажахано смикнувся вбік і, набираючи швидкість, полинув від розлюченого хлопця.

Той кинувся за ним, забуваючи про все на світі, навіть про холод та тупий біль у куксі колишньої лівої руки. Перечепився через щось і впав просто на астроїда, боком підминаючи його під себе та й випадково знову утрапляючи просто в отвір. Щоправда тепер уже тією самою хворою куксою.

Якийсь космічний холод пройшовся по ній аж до самого плеча, змушуючи Зоребора злякано завмерти, лежачі на опуклій поверхні Р2Д2. А помі цей первісний холод розпочав боляче виламувати кістки й суглоби, проточуючись ними аж до самого хребта. А по ньому — до потилиці, від чого ватяно ціпеніло тіло, а череп, замість розпаленілого мозку, наповнювався важкою крижаною шугою. Звичне сріблясте мерехтіння в очах зненацька застигло, стаючи памороззю на замерзлому вікні, а потім почало тьмяніти, тьмяніти, тьмяніти…

Скільки він пролежав без тями, Ігор визначити не міг. Навіть по степені тілесного одубіння. Адже тіло його жодним чином не охололо, огорнуте коконом обігрівача з новопридбаного браслета. Робот, стоячи на місці, своєї опуклою маківкою давив на ребра. Норильцєв застогнав і спробував скотитися з нього, висмикуючи куксу з клятого отвору.

Висмикнув він її і… І відразу знову перетворився на непорушну крижану бурульку.

— Фьють! — задоволено свиснув пилосос.

А Зоребор, не вірячи власним очам, дивився на металевий протез, що невідомо яким чином виріс на місці покаліченої кінцівки.

Втім, протезом це можна було назвати з величезною натяжкою. В свинцевому присмерку похмурого вечора відливалась фіолетовими відлисками міцна чоловіча рука. Утворена з якогось матеріалу, схожого на ртуть. Ігор спробував поворушити пальцями. Вийшло. Обережно стиснув долоню в кулак. Теж нівроку. Рвучко махнув рукою в повітрі. Вона цілком підкорялась своєму господареві.

Вражено схопившись на рівні, Зоребор незграбно вихопив з піхв меча і зробив декілька швидких випадів. Їх незграбними назвати не можна було. І ще… Ніякого болю в новій руці Ігор не відчував.

— Фью-ю-ють… — зовсім вже задоволено хитнувся робот.

Норильцєв очманілими очима втупився в нього.

— Н-ну, хлопче, — видихнув, — ну, друже, ти даєш! Та звідки ж ти такий ортопедичний та взявся?

І, нахилившись, правою рукою, з люмінесцентною наглядачкою на ній, доторкнувся до країв отвору на маківці кібернетичного створіння. З цікавістю зазирнув туди. Всередині нічого видно не було. Вкрай посмілішавши, Ігор знову сунув правицю в отвір, намагаючись обмацати його гладенькі стінки. І відразу висмикнув кінцівку, відчувши знайомий пекучий біль.

А потім знову, вдруге за нетривалий час, вражено завмер, випроставши здорову руку перед собою: наглядачки на ній не було!.. Зникла наглядачка. Розчинилась.

— Фью-ю-ють!..

Зоребор простягнув руку до отвору, клянучи себе за сугубо дитячий потяг до усіляких експериментів. Наглядачка знову з‘явилася на п‘ястку. Ще раз… Браслету наче й не було.

— Так ось в чому річ, — дещо розгублено мовив Ігор, обережно торкаючись поверхні „пилососа” ртутним протезом. — Тож ти, друже, в нас ключем працюєш?

— Фью-ю-ють…

— То є добре. Як би ти знав, як то є добре! Це, братчику, широкі, так би мовити, перспективи відкриває.

Зоребор фізично відчув, як важка шалена радість розпочала розпирати йому груди.

— Слухай-но, а ти знаєш, як оті ракети запускати? — махнув він рукою в пласку далечінь, утикану голками апаратів.

— Фьють!

— А до цих будівель завести мене зможеш? — помах у бік стіни найближчого бункеру.

— Фьють-фьють!

— Так чого ж ми стоїмо, братчику, чого стоїмо?! Пішли, пішли скоріше! В нас же роботи багато, дуже багато.

І Зоребор Сталева Десниця кинувся слідом за роботом, що плавно рушив по ледь ліловому снігу до густо-фіолетового отвору дверей, які раптом виникли в сірій стіні бункеру.