Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Азаров, думаючи про своє, враз перебив Яника:
— А что по этому поводу говорит, бвядь, Путин?
У Януковича по-злодійському забігали очиці, він налив у чарки ще коньяку і враз просичав крізь зуби:
— Ты, блядь, тупой, Коля? Я ж тебе намекаю всеми фибрами души: собирай манатки, загружай самолет нажитым добром и уматывай отсюдова к ебени-хрени! Хватит грабить нэньку-Украину. Я легитимный президент, меня они не тронут, а для остальных… Все, Коля, финита ля трагедия.
Коля рішуче потягнув коньяку, впірив у Яника колючі зіниці своїх несподівано скаламучених очей і повторив:
— Так все же… что, бвядь, по этому поводу говорит Ввадимир Ввадимирович?
Яник відкинувся на спинку крісла і з несподіваним спокоєм удава заявив:
— А це, Микола Янович, державна таємниця і тобі луччє у цю хуйню не лізти… У вас є цілий день, щоб спакуватися к хуям і покинути країну. Це моя дружня порада. І бажано, щоб ви обрали курс на Білокам’яну… — помовчав і додав: — А там, блядь, тебе все, что надо расскажут. Если, блядь, не сам Володя, то Димка. А если не Димка, то какая-нибудь блядь из ФСБ, — точно… Как минимум, в звании полковника. На оркестр и красную дорожку не рассчитывай… А будешь выеживаться, пизда тебе, Коля. Пизда с медным тазиком.
— Я поняв, бвядь, — клюнув носом Азаров. — Можно идти?
— Да, Коля, иди, — сказав Яник і допив коньяк. — Пусть тебе повезет…
Коли той вийшов, Янукович пробурмотів собі під носа:
— И мне тоже, блядь…
Коли за Азаровим зачинилися двері, Янукович люто змів зі столу склянки, так що вони злетіли на підлогу і потрощилися на друзки. Він нервово встав, зробив кілька кроків по кабінету і сказав у нікуди, словами кіношного персонажа: «Уся опэрация займёт не более пятнадцати минут… а я пока… соберу… барахлишко!.. На всякий случай»[133]…
А до Києва продовжували їхати автобуси з тітушками, котрих там ніхто не чекав, морпєхи з Криму, десантура з Дніпра… Беркутня, хоч і відступила, залишалася у Києві, на своїй базі. Тітушня, покинута усіма, голодна, твереза і розгублена розбрелася по Києву у пошуках їжі і, відповідно, пригод на свою дупу. Вони вже нікого не цікавили.
Віктор Федорович відчинив двері шафи з піджаками, помилувався великими багажними валізами, що стояли внизу. Їх було більше десяти. Витягнув одну, поклав на бік, відчинив — весело клацнули замки — і перед ним постала картина: пачки доларів уперемішку з кілограмовими зливками золота у банківських упаковках. Зверху скотчем була прикріплена записка з описом вмісту валізи. Він захоплено видихнув: «ху-у-у-у». Так, ніби зняв з плечей тягар останніх днів. Добув другу валізу і теж відчинив — і знову все на місці, і забите до країв. Це поліпшувало настрій, відвертало від чорних думок. Він переглянув кожну валізу, перечитав усі писульки зі списком валюти і золота, що були в них. Звірив зі старими записами у блокноті, задоволено кивнув і почав назад їх спаковувати, аж зіпрів, втомився.
«Тяжела ти шапка Махаона[134]», — покивав, немов співчуваючи самому собі, своїм трудам титанічним. Набрав номер телефону і запитав:
— Как идет эвакуация?.. Не, у меня тут парочка чемоданов с документами, спогадамы… Собирал, чтобы мемуары писать… Да вот… мемуары… Жизнь я прожил интересную… Есть о чем рассказать нащадкам… Не бросать же… Я их с собой возьму. Дорого как память. Деньги — мусор, а память — все.
Закінчив розмову, задоволено глянув на валізи і пробурмотів під носа:
— Не только же Шпонке писать мемуары. Я тоже можу. Еще какие!
Золоті пельмені, або Цена вопроса
Азаров, сів у свою машину роздратованим, гаркнув до водія: «Обедать!», і одразу подзвонив по мобільному. Але абонент трубку не брав. Це тільки посилило його роздратування. Ще вчора кожен, кого він набирав, хапав мобілку зі швидкістю світла і «з того боку» завжди чулося благоговійне: «Слухаю вас, Микола Янович»…
— Собака, — просичав, вишкіривши зубні імпланти, Азаров. — Все они собаки и твари продажные, нахуй бвядь. А тварям — кнут, а не сопви в мармеладе! А то развев этот припиздженный Янукович, бвядь, повитику. Весь этот народ под кнут, к ногтю! — впав у хмільний транс. — И пахать на нем, чтобы продыху не знали! Собаки, бвядь! Суки, бвядь!
— Извините, не расслышал, — повернувся до нього водій.
— Мовчать! — рявкнув на нього Азаров. — Не твое дело, бвядь!
— Прошу прощенья, — запнувся водій і перелякано вчепився в кермо.
133
Слова Льоліка з фільму «Діамантова рука».
134
Малась на увазі «шапка Мономаха», але Яник знову плутає і поєднує Мономаха з фараоном.