Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Ось його хронологія:
Невідомий стрілець став шмаляти з Консерваторії по беркутні й ті побігли з лінії зіткнення… За ними кинулись урозтіч вевешники. Частина почала здаватися у полон.
А далі події стали зовсім непередбачуваними…
Інсургенти пішли у наступ під водомети і стрілянину мусорів… Зі сцени їх намагалися втримати і просили не виходити за периметр барикад. Але Нищука вже ніхто не слухав. Азарт бою повів усіх уперед. Єдине, що він міг порадити хлопцям, щоб ті прикривалися щитами…
По них стали лупити з автоматів люди у чорному із жовтими помітками на рукавах… Звідкись по лавах повстанців, що наступали, запрацювали снайпери…
З часом з’явилися десятки версій, зокрема, почали розповідати, що таким чином менти прикривали своїх, щоб ті отримали змогу завантажитись у автобуси і втекти. А згодом — що повстанців стали вбивати свої ж снайпери. Щоб зупинити переможний наступ? Дурниця. Їх вбивали мусора, а може, й залишки «псковських десантників»… Ні, насправді вони хотіли зупинити наступ, вважаючи, що повстанці, яких і перед тим косили десятками, якщо по них почати стріляти, кинуться відступати.
Але цього не сталося — вони йшли майже голіруч у наступ, під кулі. Сам вид божевільних, обсмалених у повстанських багаттях, зі збитими у кров руками, задимлених, контужених, зранених, у подертому одязі героїв лякав мусорську сволоту. Тому спочатку вони почали потихеньку «давати задню», «прикриваючи своїх» автоматними чергами. А тисячі мусорів поспішно покидали Інститутську, розсаджуючись у комфортабельні автобуси. Майже без паніки.
Невже цим можна виправдати усі ті вбивства, які здійснили ці люди?! Тільки для того, щоб такі невинні мусорята, вкупі з ангелочками-тітушками, могли спокійно поїхати по домівках і лягти відпочивати від «трудів праведних»?!
А коли у мусорів теж стали стріляти по-справжньому, коли у них над головами зі сторони Консерваторії просвистіла автоматна черга, вони дали драла… Мусора з автоматами проти беззбройних повстанців були майже героями. А проти зброї — виявились просто сцикунами.
Одна з груп, у півсотні вояків, що до цього таємно базувалась у Кабміні, не мала свого автобуса. Вони забігли у Верховну Раду і кілька хвилин чогось чекали. Їхній командир вів з кимось переговори по мобільному телефону. В його голосі було чути інтонації вологодського акценту і погрози… Потім над’їхав автобус, вони поспіхом завантажились у нього і поїхали геть. Весь цей час кілька снайперів стримували перехресним вогнем наступ майданівців, які вже підійшли до напіврозібраної першої барикади біля виходу з метро Хрещатик.
Ці події взагалі викреслили з історії того ранку. Так, наче цього й не було.
Лєгітімний
Віктор Федорович сьогодні приймав своїх соратників на дачі у власному пафосному кабінеті. Азаров, сполоханий і трохи підшофе, ввірвався до кімнати одразу після того, як звідти вийшов спітнілий і переляканий генпрокурор Пшонка. Зіткнувшись у дверях, вони навіть не привіталися. За останній місяць Янукович капітально здав, постарів, під очима з’явилися темні мішки, лице спухло від недосипання, пияцтва та переживань, шкіра посіріла. Влада втікала з його рук, система, збудована за останній рік, розвалювалася, переставала працювати. У доважок, на нього тиснули з усіх сторін зі своїми інтересами — політики, «апазіція», «сім’я», Путін, Меркель, «Абама» і так далі. Ця увага для нього була зайвою, він не любив шуму, а тут, із цим Майданом… Утім, що здивувало Азарова, Янукович зараз був напрочуд спокійним і зосередженим, вчорашній істеричний настрій, коли він бігав по кабінету і верещав, що всіх порве, минув. Він опанував себе.
І зараз глянувши з-під окулярів на Яновича, запитав у своїй розв’язній панібратській манері:
— Шо с тобой, Коля? Куда спешишь?
— Так там это, Виктор Федорович, — розгублено спромігся на репліку прем’єр, — стревяви…
— Коля, блядь, я эту фразу помню еще с фильма «Белоє солнце пустині». Ну, постреляли. И шо?
— Так это ж победа майдана! Все! — намагався бути стриманим екс-прем’єр, хоча йому це вдавалось погано. — Скоро за нас возьмутся! А как Ювьку выпустят, вы сами понимаете, шо с нами будет!
Янукович важко зітхнув і подивився у порожні риб’ячі очі візитера. Він не любив Азарова, але весь цей час був змушений його терпіти, вважаючи професіоналом високого рівня на посаді прем’єра, і цінуючи як людину, що приносила непогані бабки для «сім’ї». Та після відставки Азаров займався розбудовою партії і його діяльний характер не вдовольнявся цим. Тому останніх два тижні він був трішки не в адекваті, бухав, заливаючи алкоголем горе відставки, і через це зробився по-особливому недорікуватим, а звук «л», котрий він раніше вимовляв, як «уи», тепер у нього став звучати твердим «в». Це Януковичу чомусь дуже не подобалось і навіть відштовхувало від колишнього прем’єра. На його думку (тут він цілком приймав сторону Майдана), Азаров почав нагадувати йому неповноцінного дурника. Точніше — дебіла.