Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Шкода мені її, — сказав занепокоєно Лешак, перед цим заливши на душу ще чарку самогону. — Після тієї напасті з драконом дівка й не розмовляє більше.
— Як так? — здивувався Гібді, який весь цей час не помічав німоти дівчини. — Я ж говорив із нею.
— Ага, говорив. А відповідь бодай раз ти чув? — сумно спитав Лешак, на що гном ніяково спохмурів і потягнувся за чаркою.
— Ми її вже й до бабки водили. Віщунка, тут неподалік живе. Так ця карга стара сказала нам якусь дурню і грошей попросила, а їй дулю показав і вйо, додому.
— А що сказала віщунка? — запитав Фалмін, все ще дивлячись у вікно, проводжаючи поглядом молоденьку дівчину, яка з кожною секундою ставала все меншою та меншою на фоні неосяжного поля. — Можеш дослівно повторити?
— Ха, здивуєшся, адже вона дійсно дурню сказала, але запам'ятав, чомусь мені її слова залягли в голову, хоч ломом виламуй. «Лиш більша біда голос пробудить, що прийде невдовзі й вогнем землю накриє».
Фалмін, почувши ці слова, повернувся обличчям до Лешака й Гібді, які із похмурими фізіономіями уважно спостерігали за його реакцією. Проте чаклун зовні залишився спокійним, навчився контролювати себе, випрацював певну міміку обличчя, яке можна було б назвати кам'яним. Не раз це допомогало в суперечках і угодах, адже люди люблять серйозних партнерів, а не клоунів чи блазнів.
— Лешаку, — звернувся до хлібороба Фалмін, — я, власне кажучи, в тебе й так в боргу, тому що ти приютив мене в себе, коли всі інші женуть у шию, але б хотів попросити трішки перебути тут, у вашому селі.
— Фалміне, які проблеми, — хлопнув його по спині чоловік. — Ви з Гібдіральдом тут завжди звані гості, навіть моя Ординія колись сказала, що з вами веселіше жити.
— Брешеш як на духу, — хохотнув гном.
— Ну, прибрехав трішки, але ж вона не буде проти, повірте! — завірив їх розчервонівший хлібороб, з надією в очах дивлячись на Фалміна. — Залишайся на скільки потрібно.
Благандійський Чаклун вдячно кивнув головою та поклав на стіл невеличкий мішечок із золотом та сріблом, від чого Бавар одразу надувся і набундючився.
— Ти мене, курвиного сина, за кого маєш? — розійшовся чоловік. — Ти мою сім'ю від дракона смердючого врятував, а тому я тобі до кінця свого життя вдячний буду. А зараз забери цю херню, вибач за слово, і давай-но налий нам ще по одній. У тебе рука легка.
— Легка, твоя правда, — посміхнувся Фалмін, беручи самогон і розливаючи його в чарки. Гібді, який сидів мовчки, із радістю спостерігав за усмішкою і веселими очима друга, який востаннє посміхався так щиро вже дуже й дуже давно, адже причин для цього ставало все менше й менше.
День тягнувся до свого кінця і на небі стали видимі перші зорі. Усюди панувала гармонія, жодні звуки не розривали благородної тиші цього давнього лісу, який виріс ще за часів перших ельфів, яких сюди Лекарн привів після Катаклізму в Орінсії.
Місцевість дивувала своїм розмаїттям, тут були: і величні дуби, і стрункі берізки, і пишнолисті ясени, і навіть сосни, які рідкими рядочками росли вздовж лівого берега ставка. Попри сніг і морози, ставок не замерз, таємничо виблискував у світлі Місяця. Окремі види птахів вже полетіли в теплі краї, але де-не-де було чутно спів соловейка, який хотів виспіватись перед темними сутінками.
До ставу, оточеного деревами, підбігла темноволоса дівчина, махнула своєю косою і, не зупиняючись, забігла у воду прямісінько в білій суконьці. Зайшовши по щиколотки, вона зупинилася, поглянула на небо, намагаючись побачити першу зорю і загадати бажання. Проте там вже було до десятка різних світил, які наче світлячки мерехтіли жовтогарячим кольором. Пельга хмикнула, зачерпнула жменьку води і вмилася. Потім підійшла трішки ближче до берега й поглянула на інший бік довгого ставу.
Так довго стояла, просто вслухаючись у тишу й чекаючи, аж поки позаду не почулися чиїсь тихі, обережні кроки. Дівчина різко повернулася, перелякано глянула назад. Її величезні сірі очі так і світилися у темряві, яка стрімко наближалась.
— Я не хотів тебе налякати, — вийшовши з-за дерева вибачився Фалмін, намагаючись не дивитися їй в очі, від яких у нього мороз біг по шкірі. — Подумав, що буде краще, якщо за тобою хтось нагляне, адже вже сутінки на носі, а в лісі багато чого водиться.
Вона, звичайно, нічого не відповіла, лише ледь помітно, самими краєчками губ, посміхнулася. Фалмін зупинився в п'яти кроках від Пельги, все ще не дивлячись у вічі, хоча дівчина усіма силами намагалася зловити його погляд.