Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
Фалмін, стиснувши зуби, схопив меча, підскочив і кинувся на велетенського противника, який був вищий на цілу голову. Благандійський Чаклун і справді був швидким, одним із найкращих у своїй справі. Він уже бачив, як його меч врізається в тіло противника, навіть зрадів від того.
Даремно.
Невідомо звідки чаклуна вдарили моргенштейном, який потрапив в ліве плече. Фалмін від болю закричав, падаючи на землю. Позаду нього почувся віддалений крик Гібді, ще чиїсь голоса, а за мить гучний звук грому й блискавки, яка влучила в будинок Лешака Бавара. Фалмін зробив останнє зусилля, потягнувся здоровою рукою до свого меча, але того йому зробити не дали.
За мить відчув, як втрачає свідомість від болю. Перед чоловіком стояв воїн із дивною маскою, що дивився своїми синіми моторошними очицями. Майже поринувши у невідомість, у свідомість Фалміна на секунду влетіла думка, що він уже бачив цей погляд, цих дві безодні і синій вогонь, який наче два вогнища освітлювали шлях.
«Тепер я розумію, чому люди бояться мого погляду…»
У хаті позаду чулося ламання дерева й стріха, охоплена полум'ям, провалилася.
— Твої видіння ожили, Ардугаре! Бійся їх, тому що віднині ці жахіття будуть переслідувати тебе всюди. Тобі не сховатися від нас! Це твоя доля!
Фалмін, почувши слова дракогора, востаннє глянув на темне, захмарене небо, із якого все ще били блискавки, освітлюючи все навколо й раз за разом потрапляючи в чиюсь хату чи сарай. Позаду нього горів будинок Лешака й Ординії. Фалмін чув, як оживші жахіття щось кричать і вбивають людей, не жаліючи ні дорослих, ні малих. Він чув їх передсмертні крики, хоча ще вдень слухав їхні розмови й співи. Останнє що було чути, був крик Пельги, яку витягнули з підвалу.
— Фалміне! Любий! Фалміне, рятуй! — кричала вона голосом, який прорвався і зараз дзвенів як дзвіночок. — Фалміне!!! — крикнула вона протяжно, голосно, із відчаєм, який ні з чим не можна було сплутати. Але потім настала тиша, якої Фалмін не почув, і голос Пельги раз і назавжди затих.
Із мороку в нічному лісі, наче привид, винирнув кінь, який галопом мчав по лісовій стежині. Відлуння грому було чутно позаду, а блискавиці, лякаючи своєю силою та швидкістю, влучали в дерева навколо, від чого ті відразу запалювалися.
Гібді почув позаду крики, вигуки дивною мовою та іржання коней, що змусило підганяти Гора все швидше й швидше. Він не знав, куди мчить, але потрібно якомога далі відійти від Білого Хутора, який все ще палав позаду.
— Тримайся, друже. Тримайся, — сказав задихано гном, на мить глянувши на Фалміна, який без свідомості сидів перед ним у сідлі.
Рудобородий якимось дивом встиг посадити друга на спину Гора і вивезти свого товариша із селища, поки почвари палили хати. Однак він здогадувався, що Фалмін був їм потрібен, саме тому вони зараз мчали за ними цілою канонадою. Сам чаклун не приходив до тями, його рука кровоточила, певно була зламана в декількох місцях, а ще до всього мала чимало порізів.
Кінь звернув ліворуч, збігаючи із дороги й вглублюючись у зимній ліс, який раз за разом осяювався блискавками. Гібді, ледь втримуючись в сідлі і стиснувши щоміці боки коня, майже нічого не бачив, лише стовбури дерев поруч із собою, які наче вітер пролітали повз. Йому нічого не залишилося, як довіритися коневі Фалміна і розраховувати на те, що тварина добре бачить у темряві.
Знову почулося іржання коней і гучні вигуки невідомою мовою, але вже значно ближче. Здавалося, що вони лунали прямісінько у втікачів за спиною. Гном озирнувся назад, побачив моторошне та чорне небо. Боягузом Гібді ніколи не був, однак зараз йому як ніколи захотілося сховатися в гриві коня.
Дерева довкола стали рідшати, і невдовзі ліс почав переходити у рівнину, де Гор міг розігнатися наповну. Попереду, у світлі блискавок, мерехтіла річечка, а за нею височезні дерева.
Золотий ліс.
Гібді ризикував, тому що Гор летів по відкритій місцині, відкритий для стріл, але дороги назад не було. І тоді, коли у підсвідомість гнома закралася наївна думка про порятунок, біля річки з'явився вершник. Очі його горіли червоною злобою та ненавистю, а кінь його рвав вудило і бурлив підковами землю. Вершник повільно дістав з піхов довгого меча й, зупинивши оскаженілого до вбивств коня, направив зброю в бік утікачів, які на всіх парах неслися на нього.
— Heil'ha, ushi lokor ugd! — почувся погрожуючий голос і вершник підняв коня на дибки. Гном не зрозумів його слів, але здогадувався, що дорога на цьому для них завершена.
Позаду, прямісінько із мороку, вилетіло троє коней із верховими, які, побачивши утікачів, войовничо та протяжно закричали. Гібді стиснув руків’я сокири, зброї, яка неодноразово рятувала його із до дідька кепських ситуацій. Але щось гному підсказувало, що сьогодні був виняток.