Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
І мандровані лицедії, — не тільки тому, що вони любили рідну материнську мову, а ще й тому, що їм треба було принадити глядача, щоб на хліб заробити! — вони мусили насамперед звернутись до мови народної, «простої барзо», до слогу сільського, мужицького, до солоної мови козацтва, — і чи не вона ж оце, чи не рідна мова притягала до їхніх вистав увесь мирославський базар, живий струмінь української мови, яка вигравала всіма красками й переливами навіть в устах київських спудеїв, зіпсованих грекою, латиною і церковною книжністю, сила простої людської мови, яка вистояла в віках, якою, так весело нехтуючи всякими школярськими та канцелярськими приписами, дуже просто розмовляли оці мандрівні лицедії?
Вони, звісно, не знали — ні Прудивус, ні його товариші, не знали значущих слів, які, років за сто двадцять перед тим, проголошував з кону один чудовий артист, італієць Беолько (Рудзанте), попередник славнозвісного театру комедії дель арте:
«Я — щирий падуанець і не віддам своєї мови й за дві сотні мов флорентійських… Дехто, бачте, хотів, щоб я змінив свою мову й розмовляв з вами тосканською і флорентійською, чи я вже й не знаю — якою там іще… Побачимо! Невже було б краще, коли б я, падуанець із Італії, став німцем або французом?»
Вони цих слів, звичайна річ, не знали, мирославські лицедії, Тиміш Прудивус і його товариші, але ж діяли й думали так само ж, і ніхто не стане доводити, що це було інакше, як ніхто й не доведе нам, що не існувало в ті пори українського народного театру, котрий був, цілком можлива річ, саме театром імпровізації, бо не можна ж заперечувати його ймовірне існування в тодішніх українських містах тільки тому, що од віку до віку гинули й гинули в пожарах безугавних воєн, повстань, окупацій надбання української архітектури, скарби малярства, літератури, побуту, українського народного духу, а між ними й багатства стародавнього театру України, про який ми так мало знаємо тепер.
Про існування видовища імпровізації ми нічого не вичитали в архівних паперах, які висвідчáють минуле життя, але ж це не значить, що такого театру й зовсім на Вкраїні не було.
…Та ось же він, ось… дивіться!
Тиміш Юренко, син гончаря Саливона Глека, прозваний Прудивусом, своєю появою на кону потроху втишував непогамовну людську стихію, ім’я якій — базар.
На людському ж базарі, як і на птичому, тиші не буває.
Потрібна ж яка-небудь пригода, якась біда, а то й кров навіть, щоб стулити губу чи, як казав пан Пампушка, заткати пельку, засупонити пащу всій оцій по-базарному крикучій юрбі.
Справді ж, потрібна, либонь, якась нелюдська сила, щоб зненацька замовкли тисячі ротів, але такої мирної влади над базаром досі ніхто не мав.
Цей осуватий спудей, чаклунисько якийсь, упав у бурхливе базарне море, мов камінь, і неймовірна тиша стелилась, розпливалась круг нього жмурами та колами, як по воді, ширше та ширше, далі та далі — чи не по всьому ринóчку, стягаючи більше та більше глядачів, псуючи гострі ґешефти, позбавляючи жаданого зиску всю зграю купців та крамарів.
Вистави того дня чекало все місто, і глядачі бачили на кону вже не Прудивуса, а Климка, наймита, шибайголову й голодранця, в лахмітті, де було більше дірок, ніж латок, у драній шапці-бирці, добре знайому глядачеві постать, котра переходила з вистави до вистави, герой, що його нехитра юрба встигла за останні тижні полюбити.
І аж так полюбила, що різьбярі та гончарі (крім, звичайно, Прудивусової сестри Лукії та його батенька, Саливона Глека) вже продавали на базарах дерев’яні, череп’яні, а то й скляні прекумедні подоби Климка-Прудивуса, гнучкого вусаня, схожого на янгола, розтягненого чортами в довжину, мудрого й простодушного, дотепного й сумного — штукаря, жартуна і халамидника.