Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Можливо, був то й театр імпровізації, як і в Італії чи у Франції тих часів, коли сценічний твір щоразу перестворювався наново в самісіньку хвилину виконання, коли актори, заздалегідь умовившись про розвиток сюжету, про фабулу й інтригу, створювали в ході вистави все те, що мовили з кону, легко розвиваючи гру, на яку викликали і партнер, і тодішній простонародний «партер», тобто нелукаві глядачі, які десь на базарі не одну дзиґареву годину могли вистояти під сонцем чи й під дощем, дихання позачаювавши, плачучи й сміючись.
Так, так, так: плачучи й сміючись!
Бо ж народ наш, звичайна річ, любив своїх нехитрих лицедіїв, хоч акторів тоді в державі та поміж панством не дуже й шанували.
Хоч і звали їх тоді, як заманеться: лицедіями, мартоплясами, кумедіянтами і навіть блазнюками.
Хоч і не було тоді на базарнім кону — ані заслужених артистів (самі тільки народні), ані титулів, ані почесних нагород, ані службової пихи.
Хоч і не знали тоді на відкритім помості — ні завіси, ні лаштунків, будованих чи мальованих, ані штучного світла, ані шатів та вборів, ані помальованих облич.
А було тільки слово.
Тільки рух.
Тільки очі на виразному обличчі лицедія.
І серце.
І запал.
Щоб до сліз, до сміху, аж до сміху в сльозах, бо ж тільки людині, між усіма живими створіннями, тільки людині є властивим сміх, і що більше людина сміється, то більше вона стає людиною.
Тож і сміялись глядачі, і плакали, бо все, що бачили притомні люди, робило їх там непритомними: хапало за душу.
Бо люди вірили в правду того, що їм показували лицедії на базарному кону.
Бо й самі лицедії в те вірили, бувши майстрами свого трудного діла.
Бо воно й справді було, те діло, не з легких.
Тодішній актор мусив мати, як кажуть, язика на ковороті, щоб відповісти на кожен рух, на кожен вигук, на кожен подих глядача, щоб набалакати, коли трапиться, стонадцять кіп гречаної вовни, купу смішних та цікавих дурниць, але з тою святою стриманістю, з тою мірою, коли всього буває на кону — і не замало, й не занадто.
Тодішній лицедій мусив добре вміти підхоплювати діалог, щоб вести сюжет далі та й далі самотужки (без готового тексту), коли це й справді був подеколи театр імпровізації, найщиріший народний театр, і, певне, мав із того вільного діяння актор тодішній втіху неабияку, бо ж повторювати безліч разів щось готовеньке — не така, либонь, уже й солодка втіха в порівнянні з творчими радощами безпосередньої імпровізації.
Актор тодішнього театру, де зал для глядачів — без меж і без покрівлі, мусив і тілом своїм володіти, як скрипкою чи бандурою, а скрипкою чи бандурою, як власним тілом. Він мусив бути танцюристом, акробатом, жонглером, передражнювачем, блискучим майстром перевтілення і, звичайна річ, неабияким співаком.
Тодішній актор, не обарвлений гримом, костюмом, штучним світлом, мусив бути на голому кону, ясна річ, і сильним, і гарним, і голосливим (на вулиці ж), і вправним, і невтомним, бо всю виставу вели троє-четверо-п’ятеро, — отак! — і все це акторові було потрібне тільки затим, щоб здобути успіх у сірої сіроми, простодушного, але вибагливого глядача, успіх, який був їм потрібен — аж-аж.
Успіх був жаданим, як хліб.
Бо це й був хліб: без успіху — їсти було б нічого.
Ані їсти, ані пити, ні хороше походити.
Отак!
Отак і жили. І, як ми сказали б тепер, творили.
На базарі!
В цій народній академії, єдиній тоді академії мистецтв.
Оці ось мандрівні лицедії, тиняючись ціле літо з міста до міста, від села до села, взимку вчилися в «київських Афінах», у справжній академії, яка стала тоді світочем науки для всього східного й південного слов’янства, яка вже тоді виховувала не тільки богословів, а й математиків, астрономів, ботаніків, учених, що підносили славу цілої Слов’янщини.
В цій от Києво-Могилянській академії спудеї й показували свої шкільні вистави, а деякі, жвавіші, щоб заробити на хліб, пускались навіть, на час літніх вакацій, у дальні й небезпечні мандри по неспокійній Україні, часом заходячи на простори Білої й Великої Русі.
А що ж вони могли показати сіромі й голоті, ремісництву та гречкосіям, наймитам і покріпаченій челяді, своїм глядачам, оці мандрівні кумедники й штукарі?
Те, що святами вони виставляли в себе, в Київській академії?
Аж ніяк!
Тут потрібна ж була не шкільна, не книжна, не мертва мова, а мова людська, зрозуміла на Вкраїні простим і непростим глядачам! Рідна мова! Мова простого люду. Жива й непокручена.
У багатьох книгах, і в церквах, і в школах, і в побуті нестійкої частини тодішнього панства (яке часом легко польщилось і католичилось), і в ужитку живучого реп’яхового племені писарчуків, — всюди, крім неосяжної хмари-хмарезної самого простолюду України, народна мова зазнавала утиску й спотворення, зневаги й перекручення, занепадала від навали іноземщини (польської, німецької, мадярської, турецької), від канцелярського знеживлення й викривлення, від попівської вузлуватості, що проти неї змагався в ті роки, наприклад, крім інших діячів, і такий собі священик решетилівський тракту Полтавського, вихованець Києво-Могилянської академії, Семіон Тимофієвич, — у зверненні до «ласкавого чительника» його книги «Наука християнська»: закликаючи попів балакати з людьми «простою барзо мовою», він пояснював, що «широка й узловата мова рідкий пожиток чоловіку приносить, але проста і коротка, а до того з вирозумінням одкрита мова в прудкім часі… двома або трьома словами короткими барзо много слів може в собі замкнути…».