Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
А Токай-іхто вийшов з напівтемного тіпі в чорну ніч. Важкі хмари заслонили місяць і зорі. Жодного проблиску навколо, тільки ледь помітне миготіння на крижаній поверхні ставу. Вітер послабшав. Певно, скоро почне падати сніг. Усе ще вило кілька собак. Їх було, може, п'ять чи шість. Голодні люди порізали і поїли майже всіх.
Токай-іхто прислухався і вдивлявся в темряву. Він постеріг, як від намету до намету шастають поодинокі постаті. Вони щезали в тіпі і знову виходили, щоб відразу ж пірнути в інший намет. Незважаючи на темряву, вождь упізнав Уїнону. З нею були дві дівчинки. Коли одна з них пробігала поблизу вождя, він гукнув її:
— Грозова Хмаро!
Мала хутенько підбігла до нього.
— Що чути в наметах?
— Жінки всі хотять іти, бо їхні діти тут голодують. Ті, що знають про твій план, уже лаштуються в дорогу.
— А чоловіки мовчать?
— Дехто ще мовчить і чекає, що вирішить Гавандшіта, чаклун. Але три Круки вже одважились. Вони не такі розумні, як Бобер, і тому не передбачають всіх небезпек, і не такі горді, як Четансапа, і тому не хотять братися до зброї. Вони зрадили тебе, вождю, але тепер, коли ти вказуєш їм шлях і надію, вони хочуть бути з тобою.
— Це сказала Уїнона?
— Так, це її слова.
— Біжи далі. Зараз ви почуєте мій сигнал. Тоді нехай всі сходяться, і жінки теж. Хуг. З Гавандшітою я поговорю сам.
Токай-іхто підніс свисток до рота, і пролунав різкий звук — сигнал до нападу.
Наче від помаху чарівного жезла, навколо в темряві повідкривалися намети. Звук військового свистка був з дитинства добре знайомий кожному дакоті, і ще хлопцями вони вправлялися в тому, щоб прокидатись і враз підхоплюватись, почувши цей сигнал. Хто під час свисту ще протирав очі, з того всі сміялись і глузували, бо він нездатний був протистояти ворогові. Тіло майже саме підсвідомо корилося цьому пронизливому сигналу. Так було в дні вільного життя, і тоді ніхто навіть не міг собі уявити, щоб воїни за хвилину після сигналу не були біля свого вождя. Сьогодні ніхто не знав, як вчинять інші, бо непорушна єдність дакотів, що існувала в дні свободи, була тепер зламана. Але коли чоловіки повиходили з наметів і кожний побачив, що інші теж поспішають, всіх охопило велике хвилювання. Старий Крук і його сини першими стали перед вождем. Та вже й інші підходили. За воїнами поспішали жінки, дівчата й діти. Вони юрмилися перед входом до намету. Вогонь роздмухали, і його полум'я освітило Токай-іхто в уборі з орлиних пер.
— Токай-іхто? — вигукнуло багато голосів ім'я вождя, дехто з радістю, дехто здивовано.
Але молодий вождь мовчав. Його погляд блукав у темряві, шукаючи когось. Одного ще не було тут, Гавандшіти — чаклуна, лікаря і старійшини, вождя Ведмежого братства за мирних часів. Всі чекали на його прихід. Бо, за старим звичаєм, він повинен дати згоду на те, до чого закликав братство вождь. Щоправда, воїни й досі гнівались на старого за те, що війну було програно, і звеліли йому відсторонитись від усього і добре поміркувати, щоб краще розуміти своїх духів і не вводити людей в оману провіщанням перемоги, коли очевидна поразка. Гавандшіта після цього довго й уперто мовчав, наганяючи на всіх страх своїм чаклунством і моторошними танцями, але останні два місяці він знову почав пророкувати повстання і перемогу, і деякі з чоловіків та жінок, охоплені розпачем, повірили йому і сподівались, як і Четансапа, що червоношкірі воїни скинуть у море білих гнобителів.
Чи прийде зараз Гавандшіта? Г що скаже старий, який ніколи не був другом Токай-іхто, про план молодого вождя? Четансапа, на вимогу чаклуна, був тут, хоч і не міг ні говорити, ні підвестись. Але чоловіки не цурались більше того, кого переслідував закон. Вони дозволили йому лежати в наметі і більше не виганяли в пустелю. Прийшов Гавандшіта.
Як велів звичай, Токай-іхто пішов назустріч старому чаклунові і, наблизившись до нього, подав йому руку і повів у тіпі Чорного Сокола. Запони ніхто не опустив, і вхід лишався відкритим, так що людям, які стояли довкола, було видно Токай-іхто і похмурого старика. Вождь підвів Гавандшіту до вогнища, і старий поволі сів.
Токай-іхто сів навпроти нього і кивнув до Уїнони, що саме повернулась в намет. Дівчина знала, що їй треба зробити. Вона дістала якусь дбайливо загорнуту річ, зняла шкіряний чохол, і всі побачили тоді священну люльку. Дівчина піднесла її вождеві разом з розшитою торбинкою тютюну.
Токай-іхто взяв довгу люльку. Чубук її, зроблений з ясеневого дерева, був до половини обплетений пофарбованою в червоне щетиною дикобраза і оздоблений горностаєвим хутром та шерстю з хвоста рідкісного білого бізона. Головка люльки була виліплена з червоної глини, що залягала на берегах Міссурі. З тими священними горбами на берегах Міссурі, звідки походив цей глинозем, дакотів зв'язували особливі обставини. Постійний мир тривав у тих місцях, і жоден червоношкірий чоловік не вбив там свого червоношкірого брата. За повір'ям індійців, так учив людей таємничий грозовий птах, що ніколи не народжувався і ніколи не вмирав, і це було спогадом про те, що колись, за дуже давніх часів, між людьми, а також між людьми й тваринами панував мир. І тепер, коли сходило сонце, сини й дочки дакотів мали звичай просити про мир вакантанку — велику таємничу життєдайну силу. Але й до цього часу мир не повертався, і сьогодні також треба було курити люльку миру й наради, щоб підготуватись до важкого походу. Токай-іхто заговорив до старика і до воїнів, і, хоча голос вождя був не гучний і мова його переривалась кашлем, його, однак, в нічній тиші розуміли всі з селища Ведмежого братства.