Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Право радянської України на вихід із СРСР гарантувала Конституція СРСР. Якщо є таке право, значить, має бути можливість розглянути питання про доцільність його реалізації. Право, можливість реалізації якого ніхто не може навіть розглянути, за визначенням перестає існувати як право. Волобуєв же відстоював не вихід, а просто зміну в політиці, що дала б радянській Україні контроль над її економічними ресурсами. Засудження Волобуєва за надання підґрунтя тим, хто, можливо, хотів би реалізувати це гарантоване Конституцією право, не лише показало, що це «право виходу», про яке стільки говорили, було фарсом, — а й куди краще, ніж будь-який Волобуєв, довело, що умови українського «національного визволення» були досить сумнівними. Що ж це за національне визволення таке, коли неприпустимим вважається навіть висунути пропозицію, що нація повинна контролювати власні економічні ресурси?
Волобуєв не протиставляв радянську Україну іншим республікам; він просто висунув звинувачення, що з Україною обходяться несправедливо в економічній царині, і закликав надати українцям більше контролю над їхньою власного економікою. Він протестував проти того, що від України вимагалося субсидіювати економічні проекти деінде в Радянському Союзі, — і то проекти, що не мали жодного економічного значення. Волобуєв не створював «теорії боротьби двох економік», він просто хотів, щоб вони менше залежали одна від одної та співпрацювали нарівні. Чи не було це хибним розумінням суті СРСР? Пізніше, 1931 року, Річицький подав як офіційний марксистський припис щодо гріхів колоніалізму:
комунізм знає, що об’єднання народів в єдиному світовому господарстві можливе лише на принципах взаємного довір’я і добровільної згоди, що шлях утворення добровільного об’єднання народів іде через відокремлення колоній від «єдиного» імперіялістичного «цілого», через перетворення їх на самостійні держави[637].
Це офіційне формулювання передбачало набагато більше, ніж вимоги Волобуєва. Чому ж тоді Волобуєва засудили за бачення СРСР як об’єднання різних народів, що могли б розвиватися вільно та в співпраці? Його засудження означало, що Радянський Союз міг бути лише імперією, де всі важливі рішення ухвалював центр, а національні ресурси розподілялися без згоди народу, якому вони належали. Зміст критики Гірчака в бік Волобуєва був більш руйнівним для претензій радянської влади на те, що вона нібито надає підґрунтя для національного визволення, аніж самі тези Волобуєва.
Інші пункти звинувачення Гірчака були ще безглуздішими. Волобуєв не заперечував ані факту розвитку економіки радянської України, ані її політичного та культурного поступу, лише сказав, що цей розвиток було дещо сповільнено через те, що Союз вичерпував українські ресурси. Якщо ресурси забиралися з України, — а цього ніхто не заперечував, — таке твердження було щонайменше логічним. А якщо воно породжувало ворожість між російськими та українськими робітниками, то навряд чи це можна назвати провиною Волобуєва. Те, що така ворожість існувала й раніше, доводить сам факт запровадження комуністичної політики, спрямованої на її пом’якшення, насамперед — українізації та сприяння розвиткові національних культур. Насправді Волобуєв вважав найважливішим на майбутнє впровадження таких змін у економічній політиці, що запобігатимуть відродженню етнічної ворожнечі. Називати Волобуєва троцькістом було абсурдно. Троцькізм не мав нічого спільного з національними прагненнями, і немає жодного доказу того, що Троцького коли-небудь цікавили українські права[638] — аж, напевно, до останнього року його життя. Сенс висловлювань Волобуєва щодо питання «соціалізму в одній країні» полягав у тому, щоб показати, наскільки помилялась опозиція. Якщо СРСР — це більше ніж одна країна, як вважав Волобуєв, то аргумент троцькістів про неможливість побудувати соціалізм у одній країні був недоречним.
637
Річицький, Андрій. Національне питання доби наступу соціалізму в світлі постанов XVI з'їзду ВКП(б). Харків, 1931. С. 4–5.
638
Щодо зацікавленості Троцького українськими справами Автор помиляється, що, втім, не слід сприймати як закид у його бік, оскільки на час написання монографії питання не було дослідженим. Саме Троцький із російського боку восени 1920 року ініціював перегляд змісту економічної політики Кремля щодо УСРР. В результаті такого перегляду було ухвалено рішення про надання українським владним органам реальних повноважень у економічній царині, а у грудні 1920 радянська Росія вперше офіційно визнала незалежність УСРР та уклала з нею Робітничо-селянський договір. І саме Троцький навесні 1923 р. був тим членом політбюро ЦК РКП(б), який, у тому числі й за дорученням Леніна, критикував Сталіна за великодержавницькі дії й найлояльніше ставився до вимог УСРР надати їй більше прав у царині економіки. (Див. про це в: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. Київ : Інститут історії України, 2012). Однак поняття «троцькізм» справді не мало спільного з терміном «український буржуазний націоналізм», яким таврували українців. Мало того, у кінці 1916 — на початку 1937 року поняття «троцькізм», «троцькіст» застосовувалося в характеристиці саме тих діячів, яких звинувачували в нехтуванні українською культурою та українським кадрами в управлінських структурах, тобто як синонім до «великодержавний шовініст», що тоді вже не було вживаним. — Прим. наук. ред.